Нехай квітне аспідистра - Джордж Орвелл

І що тільки вони собі дозволяють? Вважають, що знають все! Що за повчання в абсолютно нестерпному тоні! І скільки коштує досягнення цих вершин? Бо за всім цим стоять гроші. Гроші на правильну освіту, гроші на впливових друзів, гроші на дозвілля і позбавлений турбот розум, гроші на подорожі до Італії. Гроші пишуть книги, гроші ж їх і продають. Я не прагну бути правим, мені просто потрібні гроші!

Гордон засунув руку до кишені, побрязкавши монетами. Йому було майже тридцять, а чого він досяг у житті? Тільки своєю жалюгідною збіркою поезії, що була тонша за налисник, і міг пишатися. І відтоді, протягом двох років, страждав муками народження книжки, яка застрягла в лабіринті його думок і ніяк не бажала просуватися далі. У хвилини просвітлення він чудово розумів, що далі вона і не просунеться. Вся справа у грошах. А точніше, у їхній відсутності. Це позбавляло його натхнення «писати» далі. На цьому буквально трималася його віра. Гроші, гроші — він всюди бачив гроші! Хіба ж напишеш бодай рядок, коли в кишенях порожньо? Ідея, натхнення, гострий розум, стиль — за все це потрібно платити дзвінкою монетою.

Незважаючи на це, наступний погляд на книжкові збірки трохи його заспокоїв — чимало з них ніколи не привертали уваги читача. Зрештою, всі ми в одному човні. Memento mori[1]. І на мене, і на тих пихатих молодиків з Кембриджу чекає той самий кінець, хоча для останніх він настане пізніше, в цьому не має жодного сумніву. Він перевів погляд на розділ «класика», що притулився під його ногами. Небіжчики, самі лише небіжчики. Карлайл, Раскін, Мередіт, Стівенсон — нікого з них не залишилося серед живих, хай йому біс. Обкладинки їхніх книжок повицвітали. Погляд Гордона зупинився на одній з них: «Збірка листів Роберта Луїса Стівенсона». Ха-ха! Непогано! Цінний доробок припадав пилом. З пилу створене, на пил приречене перетворитися. Він копнув ногою запилюжений том. Старий брехун. Годиться лише на годівлю хробакам, дарма що шотландець!

«Дзелень!» — закалатав дзвоник на дверях. Гордон обернувся. До приміщення зайшли дві клієнтки, у бібліотеку. Одна — понура бідачка з округлими плечима, що нагадувала замурзану качку, яка порпалась у багнюці, — тримала в руці плетеного кошика. Слідом за нею пухкеньким горобчиком вкотилася рум’яна жіночка середнього класу із «Сагою про Форсайтів» під пахвою (навмисно тримала її обкладинкою догори, щоб усі перехожі оцінили її вишуканий смак).

Гордон змінив кислий вираз обличчя на теплу усмішку, з якою зазвичай сімейні лікарі зустрічають своїх постійних пацієнтів (її він беріг лише для власників читацьких абонементів).

— Вітаю, місіс Вівер, місіс Пенн! Яка жахлива сьогодні погода!

— Просто нестерпна! — відповіла місіс Пенн.

Він відступив убік, пропустивши їх досередини. Місіс Вівер перечепилася, і з її кошика випав затертий мало не до дірок роман Етель Делл «Срібне весілля». Пильне пташине око місіс Пенн не проґавило того моменту — вона кинула на Гордона промовистий погляд, і на її вустах застигла іронічна посмішка. Делл! Що може бути гірше! Який же мотлох читає простий люд! Гордон посміхнувся у відповідь. Вони зайшли до бібліотеки, обмінявшись поглядами двох інтелектуалів.

Місіс Пенн поклала «Сагу» на стіл, похитавши своєю округлою голівкою. Вона завжди була вкрай ввічлива з Гордоном. Звертаючись до нього, називала містером Комстоком, хоча в цій крамниці він був звичайним адміністратором, обговорювала з ним письменників та їхні книжки. Таке собі культурне спілкування освічених людей.

— Сподіваюся, «Сага» вам сподобалася, місіс Пенн?

— Це просто шедевр, містере Комсток! Знаєте, я вже вчетверте її читаю. Неймовірна книга!

Місіс Вівер нишпорила поміж книжкових полиць, не здатна збагнути, що все тут розташовано в алфавітному порядку.

— Не можу вирішити, що б такого вибрати цього тижня, — пробурмотіла вона. — Донька наполягає, щоб я спробувала почитати Діпінга. Їй він дуже подобається. А от зять більше полюбляє Барроуза. Навіть не знаю...

Почувши про Барроуза, обличчя місіс Пенн перекосилося. Вона демонстративно повернулася спиною до місіс Вівер.

— Розумієте, містере Комсток, у творах Голсуорсі відчувається велич. Масштаб, сила, справжній дух Англії, та водночас там стільки людяності. Його книжки — справжні документальні підтвердження людської долі.

— Так само, як і Прістлі, — додав Гордон. — Чи не вважаєте ви, що він теж видатний письменник?

— О, так! Поза сумнівом. Така велич, масштаб, людяність. І така щира англійська мова!

Місіс Вівер відкрила рота — з-за блідих вуст виглядало трійко жовтих зубів.

— Візьму, мабуть, знову Делл, — промовила вона. — У вас ще є її романи? Подобається вона мені, і все тут. Так і скажу доньці — залиште ваших Барроуза і Діппінга собі, а мені дайте насолодитися Делл.

Тільки Делл з її герцогами в неї на думці! Очі місіс Пенн зблиснули посмішкою, Гордон кинув їй у відповідь іронічний погляд: «Тримайтеся, місіс Пенн, наш вірний клієнте».

— Звісно, місіс Вівер. Під Делл у нас відведена ціла полиця. Ви читали «Мрію його життя»? Чи «Зраду честі»?

— Чи немає у вас раптом чогось свіженького з Г’ю Волпола? — перервала їхній діалог місіс Пенн. — Хочеться чогось епічного, монументального. Я вважаю Волпола непересічним письменником. Для мене він на другому місці після Голсуорсі. Відчуваю його велич, і водночас він здається таким людяним.

— І мова бездоганна, — підхопив Гордон.

— Абсолютно!

Нарешті місіс Вівер визначилася з вибором:

— Візьму, мабуть, знову «Шлях орла». Її можна хоч сто разів перечитувати, хіба ж ні?

— Це, звісно, дуже популярний роман, — дипломатично відповів Гордон, кинувши погляд на місіс Пенн.

— Чудовий вибір, — відразу ж додала місіс Пенн, не зводячи з Гордона очей.

Він узяв з них по два пенси і побажав їм обом щасливої дороги — місіс Пенн з останнім романом Волпола і місіс Вівер зі «Шляхом орла». Повернувся назад до торгівельної зали і підійшов до полиці з поезією. Від неї віяло якоюсь таємничою меланхолією. Його власна збірка теж була тут — на самій горі, так високо, щоб не залишити клієнтам жодного шансу її розгледіти. «Миші» Гордона Комстока; тоненька брошурка за три шилінги шість пенсів, а зараз зі знижкою — один шилінг. З-поміж тринадцяти критиків, які написали на цю збірку рецензію (поміж них літературний дайджест «Таймс»), жоден не вловив у назві сарказму. І за два