Нехай квітне аспідистра - Джордж Орвелл
Мабуть, сьогодні все ж таки доведеться трохи попрацювати. Він почав копирсатися у паперах. Де ж той уривок, над яким він працював учора? Це була грандіозна поема — принаймні, такий був задум — на дві тисячі рядків, з чіткою римою. В ній ішлося про звичайний день у Лондоні (назва — «Принади Лондону»). Такі амбітні проекти здатні подужати тільки ті, у кого надлишок вільного часу. Попервах Гордон цього не розумів; він усвідомив це тільки зараз. Яким же наївним він був два роки тому! Як його надихала ця ідея на самому початку, тоді, коли він спалив за собою всі мости і поринув у безодню злиднів. Тоді йому здавалося, що масштаб його особистості визначається масштабом цього твору. Та якось так склалося, що з «Принадами Лондону» одразу почалися проблеми. Вочевидь, він не міг дати раду з таким обсягом роботи. За два роки ніякого прогресу, самі тільки незавершені уривки.
На кожному з тих аркушів паперу перекреслені рядки, численні виправлення. Повністю завершених, мабуть, і п’яти сотень не набереться. І вже немає сили продовжувати, тільки недолугі потуги виправити щось — то тут, то там. З геніальної ідеї його задум перетворився на нічне жахіття, яке він ніяк не міг подолати.
Щодо решти, то протягом останніх двох років він не написав нічого, крім кількох коротеньких віршів. Певно, не більше десятка. Йому нечасто вдавалося зберегти прозорість думки, яка була потрібна для творення поезії та прози. Випадки, коли він «не міг писати», почали траплятися все частіше. З усіх професій на світі тільки митцю дозволено сказати «не можу працювати».
І в цьому є певний сенс. Трапляються дні, коли ти просто не можеш нічого робити. І знову мова заходить про гроші! Проблеми з грошима породжують відчуття дискомфорту, тривоги; без них не купиш цигарки, та найбільше переймаєшся через можливість невдачі. Зрештою, брак грошей загрожує самотністю. На що можна розраховувати з двома фунтами в кишені на тиждень? А чи вдавалося бодай комусь у житті написати щось пристойне за таких умов? Гордон усвідомлював, що «Принадам Лондону» ніколи не стати тією поемою, якою він хотів її бачити на початку. Він ніколи її не допише. В такі моменти Гордон чудово це розумів.
Та попри все, і саме тому, він продовжував працювати над текстом. Це те, за що він міг учепитися. Так він ніби давав відсіч своїм злигодням і самотності. Зрештою, бували моменти, коли його накривало хвилею натхнення (або принаймні так йому здавалося). Так сталося і сьогодні. І хоча це не тривало довго (рівно стільки, скільки необхідно для того, щоб викурити дві цигарки), та він все ж таки відчував його. Куріння допомагало йому абстрагуватися від зла реальності. Він спрямував свої думки туди, де було місце тільки для його поезії. Над головою колихалося світло гасової лампи. Слова набули форми і стали реальнішими. Його увагу привернуло двоє рядків, які він написав торік, але так і не завершив. Він перечитав їх. Щось тут було негаразд. Тоді йому так не здавалося. Зараз же з них прозирала якась вульгарність. Він перерив купу паперів, доки знайшов чистий аркуш, ще раз записав рядки, а тоді з десяток їхніх модифікацій, щоразу перечитуючи кожен із них. Зрештою, жодним не залишився задоволений. Від них треба відмовитися — не мистецтво, а примітивна підробка.
Відшукавши оригінал, він закреслив рядки жирними лініями. Цей рух залишив по собі відчуття досягнення, ніби він не витратив час дарма, адже знищення — частина процесу творення.
Раптом у вхідні двері внизу постукали. Гуркіт прокотився по всьому будинку. Гордон стрепенувся, миттю повернувшись на землю. Пошта! Він одразу забув про «Принади Лондону». Серце затьохкало. Можливо, надійшов лист від Розмарі. До того ж він і досі чекав відповіді від двох видавництв щодо публікації своїх віршів.
На одне з них Гордон майже не покладав надій — кілька місяців тому він надіслав їх до американського видавництва «Панорама Каліфорнії». Вони, мабуть, навіть не вважають за потрібне бодай щось йому відповісти. А ще він надіслав вірші до британської щоквартальної газети «Першоцвіт», на яку мав великі сподівання. Саме тут друкували модних авторів, і протягом років вона була найвпливовішим в Англії виданням у сфері літературної критики. Варто було потрапити на сторінки «Першоцвіту» — і ти приречений на успіх. Глибоко в душі Гордон, звісно, усвідомлював, що там його ніколи не надрукують — не їхній формат. Проте дива трапляються, а якщо й не дива, то не варто виключати можливості якихось випадковостей. Зрештою, вірші у них вже півтора місяці. Чи тримали б вони їх так довго, якби не планували публікувати? Гордон спробував відігнати цю думку. Лишалася надія на те, що прийшла якась звістка від Розмарі. Минуло чотири дні. Вона навіть не уявляла, як це днями чекати на її листи. Довгі, недолугі листи з дурнуватими жартами і зізнаннями в коханні. Вони нагадували Гордонові про те, що у світі є той, кому він не байдужий. А ще вони були здатні бодай трохи осяяти ті похмурі страшні дні, коли його вірші повертали (власне, ще жодна редакція не погодилася опублікувати творів Гордона, окрім «Антихриста», редактор якої, Ревелстон, був його другом.)
Унизу почулося якесь шурхотіння. Місіс Візбіч ніколи не поспішала розносити пошту — вона спершу мала роздивитися всі листи, вивчити марки, відмітки, піднести до світла у спробі здогадатися, що може бути всередині. Щось на кшталт «права першої ночі». Відчувала, що має до них безпосередній стосунок. Боронь Боже піти і забрати їх самому. І водночас вона всім своїм виглядом демонструвала, як важко їй зайвий раз підійматися сходами, і тільки після цього з важким сопінням підсовувала листи під двері. Зрештою, тебе охоплювало почуття провини через те, що змусив жінку у поважному віці подолати весь цей шлях тільки заради твого жалюгідного листа.
Місіс Візбіч була вже поруч. Гордон уважно дослухався до її кроків. На другому поверсі вона зупинилася — лист для Флексмана. Знову звук кроків і наступна зупинка — лист для механіка. У Гордона душа втекла у п’яти. Боже, благаю, нехай і мені
