Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

Голос його був той самий. А от слова — інакші.

обхідно ризикувати, — казав він. — Ми тільки тоді насправді збагнемо життєве чудо, коли дозволимо несподіваному статися.

Щодня Бог дарує нам — разом із сонцем — ту мить, у яку можливо змінити все, що робить нас нещасливими. Щодня ми вдаємо, ніби не помічаємо цієї миті, ніби вона не існує, ніби сьогодні — таке ж, як і вчора, і буде таким само, що й завтра. Але той, хто звертає увагу на свій день, відкриває магічну мить. Вона може бути прихована в тій годині, коли ми вранці встромляємо ключ у двері, у хвилі мовчання після вечері, у тисячі й одній речі, що здаються нам однаковими. Така мить існує — мить, коли вся сила зірок проходить крізь нас і дозволяє нам творити чудеса.

Іноді щастя є благословенням, та переважно — завоюванням. Магічна мить дня допомагає нам змінитися, змушує нас рушати на пошуки наших мрій. Ми будемо страждати, матимемо важкі хвилини, зіткнемося з численними розчаруваннями — та все це минуще, й ніщо не залишає слідів. І в майбутті ми зможемо поглянути назад із гордістю й вірою.

Нещасним є той, хто боїться ризикувати. Бо він, імовірно, ніколи не зневірюється, не зазнає розчарувань, не страждає, як ті, хто йде за своєю мрією.

Та коли він озирнеться — адже ми всі озираємося, — він почує, як серце каже йому: «Що ж ти зробив із чудесами, якими Господь усіяв твої дні? Що ж ти зробив із талантами, які твій Навчитель доручив тобі? Закопав якомога глибше в печері, бо боявся розгубити їх? Ну, тоді ось твоє надбання: певність того, що ти змарнував життя».

Горе тому, хто почує такі слова. Бо тоді він увірує в чудеса — а магічні миті життя вже й проминули.

юди оточили його, щойно він скінчив виступ.

Я чекала, стурбована тим, яке враження справлю на нього по стількох роках. Я почувалась дитиною — невпевненою, ревнивою, бо не знала його нових знайомих, напруженою, бо він більше уваги приділяв іншим, а не мені.

А потім він підійшов до мене. І почервонів, і вже не був чоловіком, який щойно проказував важливі речі; він знову став хлопчаком, що ховався зі мною у скиті Святого Сатурія[7], розповідаючи про свої мрії об’їхати цілий світ, тоді як наші батьки прохали в поліції про допомогу, гадаючи, що ми втопились у річці.

Я поцілувала його в щоку. І могла б сказати кілька похвальних слів. Могла сказати, що втомилась від юрми довкола. Могла нагадати про щось миле з дитинства, порадіти з того, як ним захоплюються інші.

Могла пояснити, що маю вже бігти, щоб устигнути на останній вечірній автобус до Сарагоси.

Я могла. Ми ніколи не збагнемо значення цих слів. Тому що в кожну мить нашого життя існують речі, що могли б статися, та врешті так і не сталися. Існують магічні хвилини, що минають непоміченими, і раптом десниця долі змінює наш світ.

Таке й сталося тоді. Замість усіх цих речей, які могла зробити, я спромоглася лише на слова, які — кілька тижнів по тому — і привели мене до цієї річки та змусили писати ці рядки.

— Може, вип’ємо кави? — тільки й сказала я.

А він, обернувшись до мене, уже приймав руку, яку простягала доля.

— Мені треба про стільки речей поговорити з тобою. Завтра в мене дискусія в Більбао. Я на машині.

— Мені треба повертатися до Сарагоси, — відповіла я, не здогадуючись, що іншого виходу вже й не залишалося.

Та за мить — можливо, тому, що я знов перетворилась на дитину, а можливо, через те, що нам не дано написати найкращі сторінки наших життів, — я сказала:

— Скоро свято Непорочного Зачаття, вихідні. Тож я можу поїхати з тобою до Більбао, а звідти вже до Сарагоси.

Почуте перед тим слово «семінарист» крутилося в мене на язиці.

— Ти хочеш про щось запитати? — сказав він, бачачи вираз мого обличчя.

— Так, — і я спробувала ухилитися. — Перед лекцією одна жінка сказала, що ти повертаєш те, що належить їй.

— Це не важливо.

— Мені важливо. Я нічого не знаю про твоє життя і вражена, скільки тут людей.

Він засміявся й повернувся до інших.

— Чекай, — сказала я, схопивши його за руку. — Ти не відповів на моє питання.

— Нічого, що б якось тебе зацікавило, Пілар.

— Я все одно хочу знати.

Він глибоко зітхнув і повів мене в один із кутів залу.

— Усі три великі монотеїстичні релігії — іудаїзм, християнство та іслам — є маскулінними. Священниками є чоловіки. Вони встановлюють догмати й пишуть закони.

— І що ж хотіла сказати та пані?

Він трохи завагався. Але таки відповів:

— Те, що в мене дещо інакше бачення речей. Я вірую в жіноче єство Бога.

Я зітхнула з полегшенням: та жінка помилялася. Він не міг бути семінаристом, бо у семінаристів не буває інакшого бачення речей.

— Ти дуже добре все пояснив, — відказала я.

івчина, що мені підморгнула, чекала біля дверей.

— Я бачу, що ми з тобою одного хову, — сказала вона. — Мене звати Бріда.

— Я не розумію, про що ти кажеш, — відповіла я.

— Ой, та розумієш, звичайно, — засміялася дівчина.