Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

– Звичайно, грає. Іноді ми танцюємо під музику або робимо руханку. Сам я люблю барабан і постараюся навчитися барабанити якомога швидше.

– А я понад усе люблю скрипку, – сказав Нет, оживившися, щойно мова зайшла про музику. – Й умію на ній грати.

– Правда? – вигукнув Томмі, глянувши на нього через кухоль округленими від цікавості очима. – В пана Баера є стара скрипка, він дозволить тобі грати на ній, якщо захочеш.

– Невже? О, як би мені хотілося… Знаєш, ми з татом і ще однією людиною грали на скрипках на вулицях, поки тато не помер.

– І тобі було весело? – запитав надзвичайно зацікавлений Томмі.

– Ні, це було жахливо. Взимку – страшно холодно, а влітку – спекотно. Я дуже втомлювався й часто голодував, – Нет зупинився на хвилинку й відкусив чи не половину імбирного пряника, наче намагаючись змусити себе повірити, що цей важкий час минув, а потім із жалем додав:

– Але я любив мою маленьку скрипку, й мені сумно без неї. Ніколо взяв її, коли тато помер, і відмовився від мене, бо я захворів.

– Якщо ти добре граєш, тебе візьмуть в оркестр.

– Хіба у вас є оркестр?

– Звичайно, дуже хороший, з одних хлопчиків. Вони грають концерти і таке інше. Ось побачиш, що буде завтра ввечері.

Після цього повідомлення Томмі знову взявся за вечерю, а Нет втупився у свою повну тарілку, не в змозі одразу осмислити щойно почуте.

Пані Баер чула все, про що говорили Нет і Томмі, хоч, здавалося, була дуже зайнята розливанням молока й годуванням свого маленького Тедді, який майже засинав за столом, пхаючи ложку собі в око, замість рота й хитаючись, як маятник. Нарешті він все-таки заснув, опустивши голову на м’яку булочку.

Пані Баер навмисне посадила Нета поруч із Томмі: цей пустун був дуже товариським хлопчиком, тож сором’язливі діти почувалися з ним надзвичайно легко. Так само подіяла компанія Томмі й на Нета, який відкрив сусідові за вечерею свої маленькі секрети, й це дало змогу пані Баер дізнатися про новачка значно більше, ніж якби вона сама поговорила з ним.

Ось лист, який Нет приніс від пана Лоуренса:

«Дорога Джо, я знаю, що тобі буде до снаги справа, яку я хочу доручити тобі. Цей бідний хлопчик недавно втратив батька і свою скрипку. Тепер він повний сирота, без рідних і друзів та ще й хворий. Він був вуличним музикантом і жив у підвалі із завжди вогкими стінами, де я і знайшов його. Гадаю, хлопець непоганий, і ми можемо спільними зусиллями поставити його на ноги. Подбай про його виснажене тіло, а твій Фриц хай займеться душею, якою досі ніхто не займався. Відтак я подивлюся, що може з нього вийти – талановитий музикант чи тільки ремісник, здатний заробляти собі на хліб. Тедді».

– Звичайно, подбаємо! – вигукнула пані Баер, прочитавши листа.

А коли побачила Нета, то відчула, що зробить це в будь-якому разі – є в нього талант чи ні. Цьому хворому, самотньому хлопчикові потрібен насамперед притулок і ніжна материнська турбота. Подружжя уважно спостерігало за Нетом і, попри його обшарпаний одяг і брудне обличчя, помітили багато такого, що їм сподобалося.

Нет був аж надто худорлявим дванадцятирічним хлопчиком. Попри виснаження, його бліде обличчя все одно мало привабливий вигляд: блакитні очі, високе чоло, виразний рот. Але раз у раз його спотворював тривожний, переляканий вираз, наче хлопчик очікував на лайку або й побиття. Його губи тремтіли від ніжного погляду, а очі зустрічали кожне ласкаве слово зі зворушливою вдячністю.

«Бідний хлопчик! Нехай грає на скрипці хоч цілими днями», – подумала пані Баер, побачивши, як просяяло обличчя Нета, коли Томмі згадав про оркестр.

Після вечері, коли хлопчики прибігли в клас і взялися за різні ігри, з’явилася пані Баер зі скрипкою в руках. Сказавши кілька слів чоловікові, вона підійшла до Нета, який сидів у куточку і з великим інтересом дивився на те, що відбувається.

– Чи не зіграєш ти нам що-небудь, милий? – запитала вона. – Нашому оркестрові якраз бракує скрипки, тож, гадаю, ти міг би цьому зарадити.

Вона думала, що Нет зніяковіє й засоромиться, але хлопчик одразу схопив інструмент і почав з любов’ю оглядати його, непідробно радіючи.

– Я зіграю якнайкраще, мем, – сказав він і провів по струнах смичком, ніби поспішаючи почути знайомі звуки.

У кімнаті стояв неймовірний галас, але Нет не звертав на це уваги. Він не чув нічого, крім звуків, які дарувала скрипка, й грав, забувши про все на світі. Це була простенька мелодія, якою часто послуговуються вуличні музиканти. Діти перестали шуміти й спочатку з подивом, а потім із помітним задоволенням слухати музику, дедалі ближче підступаючи до Нета. Підійшов і пан Баер.

Нет грав, не помічаючи нічого й нікого. Очі хлопчика блищали, на щоках спалахнув рум’янець, а худенькі пальці швидко водили смичком. Коли він закінчив, пролунали гучні оплески. Нет озирнувся навколо, ніби намагаючись сказати: «Я намагався грати якнайкраще. Не знаю, чи сподобалося вам».

– Ти чудово впорався! – вигукнув Томмі, який вважав, що Нет перебуває під його опікою.

– Гратимеш першу скрипку в моєму оркестрі, – зі схвальною усмішкою додав Франц.

– Тедді має рацію, – шепнула пані Баер чоловікові. – З цього хлопчика насправді вийде щось хороше.

Пан Баер енергійно кивнув і, поплескавши Нета по плечу, додав і собі добрих слів:

– Ти грав дуже добре, мій хлопчику. Виконай нам тепер якусь пісню, а ми заспіваємо її хором.

Це була найщасливіша хвилина в житті бідного Нета. Його провели на почесне місце біля рояля, а хлопчики встали навколо. Вони дивилися на маленького музиканта з повагою, не звертаючи уваги на його жалюгідний одяг, і з нетерпінням чекали, коли він знову заграє.

Вибрали знайому всім пісню, й концерт почався. Трійка інструментів – флейта, скрипка й рояль та хор дитячих голосів наповнили кімнату новими звуками. Це було занадто сильне враження для Нета: коли останні звуки пісні завмерли, його губи затремтіли, він впустив скрипку й, відвернувшись до стіни, заридав, як маленька дитина.

– Милий мій, що з тобою? – вигукнула пані Баер, яка теж співала з дітьми й водночас намагалася утримати маленького Роба, який намагався відбивати такт ногою.

– Ви всі так ласкаві… І все так добре… Я не зміг втриматися… – схлипуючи, промовив Нет, а потім закашлявся й насилу перевів подих.

– Ходімо зі мною, мій хлопчику, тобі потрібно лягти в ліжко й відпочити. Ти втомився, а тут дуже