Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко
Шалено втомилася, здавалося, що сил не залишилося навіть на те, щоби думати, а тим паче чути, бачити, говорити й навіть дихати. Проте досить чітко вчула, як у двері знову дзвонять.
«Ну чому саме сьогодні? Чому зараз?»
І яким було здивування Мії, коли перед нею знову стояв той чо-ловік-листоноша й широко всміхався.
— Тут вам ще дещо є! — весело мовив, простягаючи стару коробку від взуття.
— Нахаба. — важко видихнула жінка, рвучко зачиняючи двері в нього прямісінько перед носом. — А з такими інакше й не можна, — виправдовувала сама себе. Ще не доводилося робити чогось настільки зухвалого й рішучого. Їй навіть сподобалося. Утім, вже через секунду впевненість вивітрилася крізь прочинену кватирку й повернулася колишня невпевненість. Стало навіть трішки соромно.
У двері тихенько постукали.
— Та заходьте вже, заходьте.
Незнайомець обережно ввійшов до передпокою.
— Я ж лишень хотів... а ви, — знову простягнув коробку. — Тут написано «Іграшки», але мені чомусь подужалося, що це мають бути ялинкові прикраси.
А й справді, Мія геть забула, що не має навіть у що вбрати свою ялинку.
— Та невже? Можливо, ви й справді маєте рацію. — Жінка впізнала стару коробку, якраз у такій Ірка колись тримала свої улюблені туфлі. — Ми бачимось уже вдруге за такий короткий термін, якось незвично.
— Еге ж!
— Як вас хоч звуть? — поцікавилася вона з ввічливості, й досі намагаючись загладити провину «зачинених перед носом дверей».
— Мене?.. Е-е-е... того, тобто. Ігор. Так, мене звати Ігор.
— От і добре. Спасибі, що принесли цю. річ, і за попередню також дякую.
— А вас? Як звати вас?
— Мія.
— Це від.
— Ні, це просто Мія! Без усяких зайвостей, скорочень і нюансів.
— О-у, ясно.
Він пішов. Вона теж — прикрашати ялинку.
Хотіла, було, висварити найкращу (хоча в цьому вже можна засумніватися) подругу за ці передноворічні сюрпризики, однак автоматичний голос відповів, що абонент поза мережею.
Сяк-так вбрала ялинку й нарешті згадала, що ще навіть і не снідала як слід, хоча навіть обідній час давно минув. А холодильник виявився цілком порожнім і навіть так само сердито бурчав, як і Міїн живіт.
На дворі вже добряче споночіло. Хтось знову розбив лампочку в під’їзді. Ледве ступила кілька невпевнених кроків, як одразу ж наштовхнулася на перешкоду, якої там зовсім не мало бути. Десь зовсім близенько щось упало. Почувся знайомий голос. Очі Мії встигли призвичаїтися до темряви, й вона розгледіла людину.
— З вами все добре? Відгукніться.
— Ох, та нібито нічого не зламав...
Знайомий голос. Жінка нашорошила вуха.
— Ви часом не Ігор?
Часом ніби й він.
Тиша.
— Я такий вдячний, що не вигнали мене, а дозволили ненадовго залишитися.
— От тільки не розумію, навіщо ви знову повернулися, — з удаваною роздратованістю смикнула плечима Мія.
Усе це видавалося їй досить комічним і навіть цікавим.
— Ваша завбачлива подруга вирішила, що не слід зустрічати Новий рік чаєм і бутербродами й тому ось. Усе для столу.
Мія навіть розсміялася. Точно знала, що, коли все це скінчиться, вона приб’є свою віднині колишню подругу-знайому Ірку. Але поки що в її домі сидів гість, і хоч не хотілося зізнаватися, та їй було приємно.
— Ігоре, ви мабуть зголодніли. Давайте нагодую вас. Крім того, все необхідне вже є, і до крамниці бігти не треба.
— Дуже вдячний, проте якось неправильно. Я й без подарунка.
— Та що ви! Який дарунок, — аж зашарілася.
— І все-таки.
Він швиденько підвівся й вибіг із кімнати. За мить вхідні двері зачинилися. Пішов, знову.
Мія вже й встигла зготувати кілька нехитрих страв, гарненько сервірувала свій маленький столик, якраз вистачало місця для двох. Та годинник із мовчазною, сором’язливою зозулею йшов, а Ігор не повертався. Рік скоро скінчиться. А вона знову залишилася сама-одна.
Три хвилини до дванадцятої. Три кроки до Нового року, до нового життя. Три кроки до кінця.
Три коротких дзвінки у двері.
— Відчинено! — викрикнула вона. — Для вас відчинено, — голосно сміялася, витираючи гарячі сльози з обличчя.
Він стояв перед нею засапаний, ухлялий, але так само, як і вона, усміхнений, щасливий.
— Ось останній подарунок від вашої подруги. Вона казала, що саме його вам не вистачало для цілковитого щастя.
— Та ні, лише вас.
— А на коробці написано, що кохання.
— Та я ж про те й кажу.
Вона похапцем відкрила невеличку скриньку, в якій лежав маленький клаптик паперу.
«...А правда ж, він гарненький, цей листоноша? І як це ти не завбачила, що сьогодні неділя й вони не працюють.»
— Але ж у кохання немає вихідних. — прошепотіла Мія, рвучи цидулку на малесенькі клаптики, як ті, що крижинками сипалися за вікном.
Євгенiя Бучкiвська. Заради казки
Поїзд уже наближався до міста, а Валентина досі роздумувала, чи не вберегтися від найбільшої дурниці свого життя. Її ще можна було не вчинити... Зазвичай подорожні розказують своє, не турбуючись про секретність — роз’їдуться, забудеться. А Валі за свою таємницю було й перед собою соромно, не те що перед людьми.
— Весна в прямому ефірі, — кинув хтось у купе репліку, роздивляючись травневе буйноцвіття.
Весна. Чому вона з кожним роком стає все кращою? Виразніше помічаємо гарне, бо з роками більшає купа відгорненого життєвого бруду? Але невже в минулому, позаминулому році, сто літ тому так само вітер робив білу віхолу з вишневих пелюсток, такими дитинно-свіжими були перші пуп’янки троянд, а черемшина ясніла на тлі незвичайно синього-синього неба? Чи такими ж були звуки дощу, чи так само різнилися пахощі вітру з лісу й поля? А птахи не співали, не щебетали, не тьохкали — вони говорили, шепотіли до неї його голосом. Бо голос — єдине, що вона про нього знає. А більше нічого — ні лиця, ні ходи, ні серця, ні долі.
— А ви куди? — питала сусідка по купе.
— У гості. — ледь чутно вимовила Валя.
А що сказати? Скільки осіб із кількох мільярдів людей назвали б її поїздку розумною? Їде
