Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко

Теплі історії про кохання

Слово від упорядника

Кохання — наскрізна тема нашого життя і, відповідно, мистецьких витворів усього людства. Яким воно буває сьогодні? Піднесеним, легковажним, чуттєвим, трагічним, прагматичним, егоїстичним чи жартівливим? Відповідь зрозуміла: найрізноманітнішим. Однак нам захотілося зібрати оповідання, присвячені найсвітлішим, найкращим виявам любові.

На адресу редакції «Теплих історій» надійшло більше трьохсот рукописів, тому обирати було ой як непросто. Книжка, що перед вами, сповнена багатьох переживань: є в ній і радість, і хвилювання, ніжність і міць, віра й сподівання на краще, тріумф і туга, вдячність і прозріння. Оповідання змусять і весело посміятися, і замислитися, деякі — зворушать до сліз.

Збірка містить чотири тематичних розділи. Перший, «Зустріч», — найоб’ємніший, та це й не дивно, адже народження любові, шлях закоханих одне до одного крізь низку випробувань долі — світовий сюжет, описаний у найрізноманітніших художніх формах, починаючи від народних казок і епосів. Другий розділ — «Він і Вона» — розкриває психологію стосунків між чоловіком і жінкою, тут уже не йдеться про перші захоплені погляди, а висвітлюється особливість взаємодії, взаєморозуміння, певні труднощі в стосунках та особливості їхнього подолання в кожному окремому випадку. Сюди ввійшли тексти про закоханих, що будують свої стосунки: як тих, хто в шлюбі, так і тих, які перебувають на стадії «зустрічання».

До третього розділу — «Одруженні» — увійшли тексти, що іноді з гумором, а часом і серйозно, навіть піднесено висвітлюють особливості любові між чоловіком і дружиною. Четвертий, «Часо-плин», — родзинка книжки, він містить не багато творів, але в цих історіях любов розкривається як всеохопне явище, як почуття, не підвладне часу: вона, увібрана з молоком матері, перейнята з дитинства від батьків, переходить у життя нового покоління, — своєрідний кругообіг любові в природі, такий необхідний, справжній, вічний.

Солодкого читання та радості кохання!

Щиро — Юлія Шутенко

Зустріч

Анастасiя Алексеєнко. Післязавтра

Біля червоного корпусу університету повно студентів. Березневого дня дванадцятого числа один із викладачів іншого навчального закладу попросив своїх студентів, аби сьогодні вони прийшли саме сюди. Доки викладача не було, молодь обговорювала організаційні питання. Власне, всі ці проблеми ніколи не йшли з голови Вероніки. Вона не вірила в кохання, тому свідомо дослухалася до настанов педагогів. Родинні стосунки називала «звичкою». Єдине, що любила, хоча не зізнавалася на людях, -товстезна книга Шевченкових творів, а тому й вчитися пішла на філолога. От і сьогодні, як завжди, вона стискала в обіймах «Кобзаря». Еге ж, день особливий — сьогодні лекції в універі самого Шевченка.

Обговорення тим часом дійшло найголовнішого — курсових. Та раптом Вероніка відчула якесь нестримне бажання обернутися — до університету наближалися студент-старшокурсник зі стареньким педагогом. Викладач зник за кремезними червоними колонами, хлопець усівся на парканчику й закурив цигарку. Серце Вероніки затріпотіло — вона більше не могла думати про навчання. Хай там що, та вона мусила підійти до нього. Але як? Вона не знала його імені — хоча цього їй хотілося неймовірно. Ніколи й ні з ким дівчина не знайомилася отак, просто на вулиці, але це був особливий випадок. І от нарешті Вероніка наважилася звернутися до незнайомця.

— Привіт, чуваче. Ще однієї цигарки не маєш?

Хлопець зняв окуляри й окинув оком Вероніку. Упіймавши його погляд, дівчина ледь не зомліла — серце закалатало, як ніколи. Його очі сяяли, мов дві зорі.

— А чом би й ні? — І дав прикурити.

Вероніка зробила першу затяжку й одразу ж закашлялась. «Кобзар» упав на асфальт. Старшокурсник негайно заходився хльостати дівчину по спині, і от воно — перший дотик!

Почувши кашель Вероніки, однокурсники озирнулися. Вероніка подивилася на незнайомця — той усміхнувся. Яка ж то чудова усмішка!

Студент підняв книжку і, розгледівши на обкладинці ледь помітну назву, з цікавістю подивився на нову знайому. У ту мить Вероніка розчинилася в його очах.

— Вероніко! Ходімо на пари, — гукнула Катька, та коли зрозуміла, що подрузі не до неї, хутко схопила її за руку, висмикнула «Кобзаря» з рук хлопця й потягла Вероніку до універу.

Як же Вероніці хотілося потрапити до цих яскраво-червоних стін — раніше, але не зараз.

Вона озирнулася — хлопець дивився на неї:

— З’їздили ми Польщу

І всю Україну,

А не бачили такої,

Як се Катерина.

Дівчата зникли за червоними колонами — хлопець насунув окуляри на перенісся і знов узявся до цигарки.

На парах Вероніка постійно дивилася у вікно, вперше не слухала догми викладача. Серце калатало, немов скажене. Молилася, аби відпустили швидше, і, коли це сталося, миттю побігла до парканчика — однак хлопця вже не було...

Смуток оселився в душі. Додому повернулася сама не своя — лягла в ліжко й проспала до ранку. Їй хотілося знову побачити того хлопця, але де його тепер знайдеш? Успішність знизилася — навчання Вероніку більше не цікавило. Єдине, чого вона прагнула, — побачити незнайомця знову. Так минала весна, і так минало літо...

Перше вересня. Вони з подругою запізнилися на другу пару. Постукавши, студентки несміливо зайшли в аудиторію. І, о Боже! Вероніка завмерла — за викладацьким столом сидів той самий «чувак». Викладач подивився на дівчат.

— Це хто до нас прийшов? — Молодий педагог розкрив журнал.

— Вероніка Зозуля й Катерина Полякова, — відказала Катька.

Викладач дивився на Вероніку.

— Ага, заходь. те. Ну, тепер усі, можна продовжувати лекцію. Сідайте, дівчата!

Місця були зайняті — порожньою лишилася тільки перша парта. Дівчатам довелося всістися перед самісіньким викладачем.

— Менше курити треба!

Вероніка впіймала на собі погляд новенького викладача. І як же їй було соромно! Коли б він знав, що за все життя вона взяла до рота лишень одну цигарку — ту єдину.

— Артеме Тарасовичу, а ви самі курите? — спитав хтось із хлопців.

— Кинув давно... — Викладач подивися на Вероніку. — Дванадцятого березня кинув.

Дівчина