Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко

— Добре, давайте ближче до теми. Запишіть, будь ласка.

Та Вероніка вже нічого не чула, вона опустила очі до конспекту, де змальовувала з пам’яті хлопця з цигаркою, що сидів на парканчику біля університету Шевченка.

Увечері не могла знайти собі місця — тинялася з кутка в куток, закривала руками обличчя. Раптом її спинив телефонний дзвінок — номер невідомий.

— Слухаю, — ледь вимовила дівчина.

— Привіт, Вероніко! Хотів почути твій голос.

— Привіт. А хто це?

— Це Артем, упізнала мене?

— Який Артем?

— Артем! Тарасович! Ну, «чувак», як ти кажеш!

— Чувак!.. Вибачте, Артеме Тарасовичу, я вас слухаю.

— Припини, Вероніко. Моя посада тебе ні до чого не зобов’язує. Я готовий залишитися для тебе «чуваком» — мені сподобалося. Дарма ти відразу телефончика не залишила. Я шукав тебе . Може, зустрінемось якось?

Вероніка мовчала.

— Я завтра, на жаль, не можу, лекції допізна, — продовжив Артем. — А от післязавтра годині о четвертій залюбки побачив би тебе.

— Де зустрінемося?

— А де тобі зручно? Давай біля Кобзаря?

— Давайте краще на нашому місці — на парканчику!

— Як скажеш. Тільки не кажи мені «ви». За межами універу я маю право на особисте життя. Гадаю, ти теж. Ну все тоді, до післязавтра?

— Ага, — Вероніка першою поклала слухавку.

Яке ж то чарівне слово «післязавтра»! Стільки місяців чекала на зустріч із ним. Стільки днів. Цілих сто сімдесят три дні! Лишилося зовсім трохи, — ще якихось два дні, і настане таке очікуване «післязавтра»!

Дмитро Безверхнiй. Коли у двері дзвонить листоноша

От саме сьогодні Мія хотіла побути на самоті. Насолодитися рідкісною приємністю людської відсутності. Постійний рух, темп, біганина-гонитва за примарністю життя, яке вимірювалося перспективами кар’єрного росту, — набридло! Здавалося, сам організм вимагав відпочинку: вимкнути будильника, того бездушного наглядача за чужими снами, котрий, не зважаючи на сонливе благання свого власника, залишається незворушним вартовим початку нового (хоча якого там нового, такого, як і всі попередні) дня. Так, вимкнути, чи, взагалі, ще звечора не вмикати — й проспати, ось так от, без пояснень і причин. Прокинутися, коли заманеться, загорнутися в ще теплу ковдру, вийти на балкон, вдихаючи зиму, й відчути, що вільна, незалежна... Заварити зеленого чаю й обійняти долонями улюблену, трішки щербату з країв, чашку. Глянути вниз на метушливе невгамовне місто, що готується ось-ось зустріти Новий рік. Заплющити на мить очі, прислухатися до серенад далекого космосу і. почути дивне, пронизливе дзижчання, яке долинає десь із кімнати. Телефон. На екрані знайомий номер. Ірка, а хто ж іще.

— Де тебе, подруго, носить? — почувся роздратований голос зі слухавки.

— І це замість «привіт» чи «добридень». — безтурботно відповіла Мія.

— Що?.. Га?.. Бачу, тобі весело! А мені, подруго, не до сміху. Ми ж домовлялися, що сьогодні підемо разом вибирати подарун-ки до свят. Я скасувала дві важливі зустрічі, перенесла прихід перукарки — і все це заради того, щоб оце зараз почути від тебе, що я, мовляв, не привіталася...

Здається, що Ірка не на жарт розлютилася. Утім, Мія не надала цьому великого значення. Такі речі не мають дивувати, коли давно дружиш із Іркою: вона любить робити з мухи слона, чи ба, точніше, з малесенької комашки дикого кабана, з яким себе чомусь постійно порівнює.

— Та годі тобі, заспокойся.

— Зрозуміло, що заспокоюся, а що ж іще робити, — почулося глибоке зітхання, черговий театральний вибрик Ірки. — Добре, що в тебе, малої забуваки, є така хороша, відповідальна подруга, як я.

— Звичайно ж. Як я без тебе жила б, мабуть, насолоджувалася б спокоєм.

— О, лишень не треба цієї іронії! Так от: усе вже готово. Я купила необхідне, аби моя Мійочка зустріла Новий рік, як усі нормальні люди. Нічого не хочу чути! Знаю-знаю, що ти проти й усе таке, однак листоноша вже на порозі.

Від щойно почутих слів зосталися лиш монотонні гудки, що приглушено лунали з динаміка маленької «розкладушки».

Мія потерла очі, роззирнулася, обводячи поглядом кімнату. Сіре, заставлене старими меблями приміщення, обабіч протилежної стіни притулився невеличкий диван, куплений із заощаджень від перших чотирьох зарплат, маленький овальний столик, який став надійним прихистком для помутнілої кришталевої вази, що бере-гла-тримала в своєму прозорому лоні жмуття засушених польових квітів, від якого ще й досі линули п’янкі полинові пахощі. А окрасою цього добірного інтер’єру був великий настінний годинник із зозулею, яка, утім, ось уже років із п’ять, як не показувалась зі свого дерев’яного сховку.

Біля порогу почулося легке шарудіння, а за мить дверний дзвоник сповістив молоду господиню, що хтось прийшов.

«І що там уже ця Ірка собі понавигадувала, — тільки й встигла подумки промовити, перш ніж відчинити. — Це ще та затійниця».

Перед очима Мії стояв молодий чоловік, одягнутий в якусь робочу форму. «Можливо, якийсь електрик, хоча зі світлом усе гаразд». Але її думки змінилися, щойно помітила величезну річ, що заледве спромоглася сховатися в чолов’яги за спиною.

— Доброго дня! Ви пані Мія? — запитав незнайомець, із цікавістю розглядаючи заспану постать, що скоцюрбилася навпроти нього в піжамі.

— Добридень і вам. Так, Мія — це я. А що?.. — Вона натомість і собі уважніше почала вдивлятися у чоловіка.

«Приємні, м’які риси обличчя, темне волосся, не старий, хоча й не надто молодий, десь близько тридцяти, можливо, з малесеньким хвостиком у рік чи два. Можна з упевненістю сказати, що високий, навіть статний... Утім, особа, яку точно не запам’ятаєш при мимовільній зустрічі».

— От і чудово! — зрадів той, почувши, що прийшов за правильно вказаною адресою. — Ось тут вам дещо надійшло. — Він на мить зам’явся, озираючись назад і вказуючи поглядом на загорнуту в сірий папір конусоподібну штукенцію, котра зіперлася прямісінько на нього. — Коротше, це вам, але не забудьте розписатися ось тут, що отримали своє. і все нормально.

— Де? — Мія не встигла й слова вимовити, листоноша-кур’єр тицьнув їй у руки якусь зім’яту цидулку й олівець, мовляв, став скоріше підпис.

Щойно нескладний ритуал з «оформленням паперів» скінчився, на Мію звалився велетенський «подаруночок», а незнайомець швиденько здимів.

Нарешті, після десятихвилинних зусиль, жінка разом із громіздкою химерщиною та зі словами «От нахаба, міг би хоча б допомогти з цим усім, але ні, втік! Отакі вони, чоловіки! Та щоб йому.» опинилася