Як течія річки - Пауло Коельо

У своїй уяві я з приємністю думаю, що стіл, на якому Христос посвятив хліб та вино, зробив Йосип – бо на ньому залишився слід від руки невідомого теслі, який заробляв собі на хліб своїм потом, і саме тому дозволив, щоб на ньому відбувалися чудеса.

Зло любить, щоб люди творили добро

Перський поет Румі розповідав, як одного дня першого халіфа з роду Омейядів Муавію, що спав у своєму палаці, розбудив невідомий чоловік.

– Хто ти? – запитав він.

– Я Люцифер, – пролунала відповідь.

– І чого тобі тут треба?

– Настав час твоєї молитви, а ти досі спиш.

Муавія був приголомшений. Як сталося, що князь темряви, той, що завжди прагне забрати душі в безвірників, прийшов допомогти йому виконати свій релігійний обов’язок?

Але Люцифер йому пояснив:

– Згадай, що я був створений як янгол світла. Попри все те, що відбулося в моєму існуванні, я не можу забути про своє походження. Людина може податися до Рима або Єрусалима, але вона завжди несе у серці скарби своєї батьківщини: те саме відбувається зі мною. Я досі люблю Творця, який дбав про мене, коли я був юним і навчив мене творити добро. Коли я повстав проти Нього, то не тому, що перестав Його любити – навпаки, я любив Його так сильно, що мене опанували ревнощі, коли Він створив Адама. У ту мить я вирішив кинути виклик Господу, й це мене згубило. Та я досі пам’ятаю благословення, яке Бог дав мені одного дня, і маю надію одного дня повернутися до Раю, якщо все робитиму правильно.

Муавія відповів:

– Я не вірю в те, що ти мені розповів. Ти знищив надто багато людей на землі.

– Але ти повір, – наполягав Люцифер. – Лише Бог може руйнувати й будувати, бо Він усемогутній. Це Він створив людину, обдарувавши її бажанням, помстою, співчуттям і страхом. Тому, коли ти бачиш навколо себе зло, не звинувачуй мене, бо я лише дзеркало того лиха, яке відбувається.

Розуміючи, що тут ідеться про якусь помилку, Муавія розпачливо молився Богові, щоб Він його просвітив. Він перебув усю ніч, розмовляючи та сперечаючись із Люцифером і попри блискучі аргументи, які він вислуховував, не дозволив переконати себе.

Коли вже розвиднялося, Люцифер нарешті поступився, сказавши:

– Гаразд, ти маєш слушність. Коли учора ввечері я прийшов розбудити тебе і сказав, що не хочу, аби ти втратив час для молитви, мій намір полягав не в тому, щоб наблизити тебе до Божественного Світла. Я знав, що забувши виконати свій обов’язок, ти відчуєш глибокий смуток і протягом наступних днів молитимешся з подвійною вірою, просячи прощення за те, що знехтував правильний ритуал. З погляду Бога, кожна з молитов, виголошена з любов’ю й каяттям, за значущістю дорівнюватиме десятку молитов, прочитаних як зазвичай, автоматично. Ти здобудеш очищення й натхнення, Бог полюбить тебе більше, і твоя душа перебуватиме від мене набагато далі.

Люцифер зник, і відразу ввійшов до кімнати янгол світла.

– Ніколи не забувай про сьогоднішню науку, – сказав він Муавії. – Іноді зло перевдягається посланцем добра, але його прихований намір полягає в тому, щоб спричинити більше лихо.

У цей день і наступними днями Муавія молився з глибоким каяттям, співчуттям і вірою. Його молитви тисячу разів були почуті Богом.

Я готуюся до битви, але мене взяли сумніви

Я одягнений у дивний зелений однострій, пошитий із грубої тканини, із безліччю змійок. На моїх руках рукавички, які мають захищати від подряпин. Я тримаю в руках щось подібне до списа завдовжки з мій зріст, що має два металеві наконечники – з одного боку тризубець, а з другого загострений кінець.

А переді мною те, що я маю намір атакувати через хвилину – мій сад.

За допомогою предмета, який тримаю в руках, я хочу очистити моріжок від бур’янів. Я роблю це в сонячну днину, бо знаю, що вирвана з корінням трава засохне через два дні.

Але раптом я запитую себе: а чи варто це робити?

Те, що я називаю «бур’янами», насправді є травою певного виду, яка намагається вижити. Створена й виплекана природою, вона існувала мільйони років. Її квіти, запліднені безліччю комах, перетворилися на насіння, яке вітер розніс по навколишніх полях, а тому – позаяк вона посіялася не в одному місці, а багато де, – її шанси дожити до наступної весни є значно кращими. Якби вона зосередилася лише в одному місці, то могла б загинути від жадібних травоїдних тварин, повені, пожежі, засухи.

Але всі зусилля до виживання загинуть тепер від загостреного списа, який нещадно вириває траву з корінням.

Навіщо я це роблю?

Хтось створив цей сад. Я не знаю, хто це був, бо коли я купив дім, сад уже існував тут у гармонії з горами та з деревами довкола нього. Але творець саду мусив ретельно обміркувати, що йому робити, висаджуючи дерева дуже старанно і плануючи їх розташування (існує алея кущів, яка приховує сарай, де ми складаємо дрова) і доглядав його протягом незліченних зим і весен. Коли я купив старий млин – де я живу по кілька місяців на рік, – моріжок був бездоганним. Тепер мені випала доля продовжити його справу, хоча філософське питання залишається: чи повинен я шанувати роботу творця, садівника, чи повинен підтримати інстинкт виживання, яким природа обдарувала цю рослину, що її сьогодні ми називаємо бур’яном?

Я далі виполюю небажані рослини і складаю їх на купу, яка незабаром буде спалена. Я також багато міркую над проблемами, які треба було б пов’язувати не з міркуваннями, а з діями. Проте кожна дія людського створіння є священною і призводить до багатьох наслідків, і це примушує мене думати над тим, що я роблю.

З одного боку, ці рослини мають право розростатися скрізь. З другого боку, якщо я їх тепер не виполю, вони зрештою задушать моріжок. У Новому Заповіті Ісус говорить про те, що треба відокремлювати кукіль, щоб він не змішувався з пшеницею.

Але – з підтримкою або без підтримки Біблії – я стою перед конкретною проблемою, з якою людство стикається завжди: до якої міри нам дозволено втручатися в природу? Таке втручання завжди має негативний характер, чи буває й позитивним?

Я відкладаю вбік свою зброю – відому також під назвою «мотика». Кожен її удар означає кінець якогось життя, небуття квітки, яка мала