Як течія річки - Пауло Коельо

У такі хвилини мене не цікавить, що там відбувається в Іраку чи в Афганістані: як і будь-яку іншу людину, що живе внутрішнім життям, мене насамперед цікавлять відомості з метеорології. Люди, що живуть у маленькому місті знають, чи йтиме дощ, чи похолодає, чи буде вітер, бо від погоди безпосередньо залежить їхнє життя, їхні плани, їхні жнива. Я бачу фермера, який працює в полі, ми бажаємо один одному «доброго дня», обговорюємо прогнози погоди, й далі робимо свої справи – він колупається в землі, а я продовжую свою тривалу прогулянку.

Повертаюся додому, зазираю до поштової скриньки, бачу там місцеву газету: у сусідньому селі відбувається гулянка, хтось виступає з лекцією. У Тарбесі – великому місті з сорока тисячами мешканців – пожежників викликали на місце події, бо вночі хтось підпалив ящик для сміття. Найсенсаційнішою новиною в регіоні є повідомлення про групу, яку звинувачують у тому, що вона зрубує платани понад сільською дорогою, бо ті спричинили загибель мотоцикліста; ця новина зайняла цілу сторінку в газеті, а потім кілька днів журналісти писали репортажі про «секретну команду», яка хоче помститися деревам за смерть хлопця.

Я затримуюсь на мить біля струмка, на якому стоїть мій млин. Дивлюся на небо. Цього жахливого літа від спеки померло п’ять тисяч людей лише у Франції. Я підводжуся на ноги і йду попрактикуватися в к’юдо – медитації з луком і стрілою, яка забирає годину мого дня. Настає час пообідати: я готую собі легку закуску й зненацька помічаю в одній із прибудов млина чудернацький предмет з екраном і клавіатурою, сполучений – о чудо з чудес! – з лінією високої напруги, іноді відомої під назвою DSL. Я знаю, що в ту мить, коли я натисну на одну з клавіш цієї машини, весь світ посуне мені назустріч.

Я опираюся, поки можу, але настає мить, коли мій палець доторкається до кнопки «увімкнути», і я знову поєднуюся зі світом, світом бразильських газет і книжок, світом інтерв’ю, які я повинен дати, новинами з Іраку, з Афганістану, всілякими проханнями, повідомленням, що авіаційний квиток принесуть завтра, рішеннями, які треба відкласти, рішеннями, які треба негайно ухвалити.

Я працюю протягом кількох годин, бо це мій вибір, моя Персональна Легенда, бо Воїн Світла знає, що на ньому лежать обов’язки й відповідальності. Але під час мелодії «майже нікого» усе, що виникає на екрані комп’ютера є дуже далеким, так само як млин видається сном, коли я перебуваю в мелодіях «багато людей» або «кілька людей».

Сонце наближається до обрію, натискаю кнопку «вимкнути», і світ перетворюється на поле, на пахощі трав, на мукання корів, на голос пастуха, який повертає овець у хлів, розташований біля млина.

Я запитую себе, як можна побувати у двох таких неоднакових світах протягом одного дня. Я не знаходжу відповіді, але знаю, що це дає мені глибоку втіху, й почуваюся дуже задоволеним, пишучи ці рядки.

Чоловік, що жив, як підказували йому сновидіння

Я народився в лікарні Святого Йосипа в Ріо-де-Жанейро. Позаяк пологи були важкими, моя мати присвятила мене цьому святому, попрохавши, щоб він допомагав мені в моєму житті. Так виник міцний зв’язок між моїм життям і святим Йосипом, а з 1987 року, після моєї прощі до Сантьяго-де-Кампостели, я став влаштовувати свято на його честь 19 березня. Скликав друзів, людей роботящих і чесних, і перед тим, як сісти за стіл, ми молилися за всіх тих, які вміють усе робити з гідністю. Ми молилися також за тих, хто не має роботи й жодних перспектив на майбутнє.

У короткому вступі, який я роблю перед молитвою, я маю звичай нагадати, що з п’ятьох разів, коли слово «сон» з’являється в Новому Заповіті, чотири мають стосунок до Йосипа, теслі. У всіх цих випадках, янгол завжди переконує його робити протилежне тому, що він мав намір робити.

Янгол попросив, щоб він не покинув свою дружину, хоч вона й завагітніла не від нього. Він міг сказати щось на зразок: «А що подумають сусіди?», але повернувся додому й повірив у ту істину, яку відкрив йому небесний посланець.

Янгол наказав йому йти до Єгипту. І він би міг на це відповісти: «Але я вже прилаштувався тут як тесля, маю своїх замовників і не можу відмовитися від усього». Натомість він усе залишає й вирушає в невідомість.

Янгол зажадав, щоб він повернувся з Єгипту. І Йосип знову міг подумати: «Я лише почав тут жити новим життям, і маю родину, яку повинен утримувати».

Усупереч тому, чого вимагає від людини здоровий глузд, Йосип робив те, що підказували йому сновидіння. Він знав, що має долю, якій не повинен суперечити, спільну з долями всіх чоловіків на цій планеті: захищати й утримувати свою родину. Як і мільйони безіменних Йосипів, він намагався виконувати свій обов’язок, хоч йому й доводилося робити вчинки, які виходили далеко за межі його розуміння.

Згодом його дружина й один із синів стали великими символами християнства. Про третього стовпа родини, робітника, який її годував, згадують лише в кінці року, коли складають у стодолу врожай, та є й ті, хто ставиться до нього з особливою пошаною, як, наприклад, я або Леонардо Бофф, автор книжки про теслю, до якої я написав передмову.

Наведу уривок із тексту письменника Карлоса Гейтора Коні (сподіваюся, він належить йому, бо я знайшов його в Інтернеті): «Чимало людей дивуються, що я, називаючи себе гностиком, не визнаючи ідею про Бога з точки зору філософії, етики або релігії, глибоко шаную деяких святих із нашого традиційного календаря. Бог – це концепт або сутність, досить далека для моїх міркувань і навіть моїх потреб. Проте святі, позаяк вони земні й виліплені з тієї самої глини, що й я був виліплений, заслуговують більше, аніж на мій захват. Вони заслуговують на моє поклоніння.

Святий Йосип – один із них. Євангелії не згадують жодного його слова, лише вчинки й дають йому чітку характеристику: «vir justus». Муж праведний. Оскільки йдеться про теслю, а не суддю, то можна зробити висновок, що Йосип був непересічною за порядністю людиною. Він був хороший тесля, хороший чоловік, хороший батько хлопчикові, який змінив історію світу.

Чудово висловився Коні. А мені кілька разів довелося читати такі нісенітниці затьмареного розуму, як: