Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

шукає ідеалізованого чоловіка, жінка – ідеалізованої жінки, тобто обоє прагнуть не доповнення, а завершення своїх власних переваг»). Німецький філософ уточнював: «Досконала жінка – вищий тип людини, аніж чоловік, але й значно рідший». Останнє відбиває глибинний іронізм Ніцше стосовно «нової» жінки, особливо тому, що в модерному суспільстві «людського, занадто людського» жінка переймає на себе чоловічі ролі, професії, моделі поведінки і навіть привласнює таку традиційно чоловічу форму спілкування, як дружба. Заратустра був так само досить скептичний щодо жіночої дружби: «Надто довго у жінці чаївся раб і тиран. Тому жінка не здатна на дружбу: їй відома лише любов». Далі він, однак, поширює свій скепсис і на сучасників-чоловіків: «Ще не здатні жінки до дружби. Та скажіть мені, чоловіки, хто з вас до дружби здатний?».

Ніби полемізуючи з Ніцшевим Заратустрою, у «Царівні» Ольги Кобилянської хорват Марко, якого героїня асоціювала з «вищим» типом людини («наскрізь аристократ у чувствах і справдішній чоловіколюбець»), вперше називає Наталку Верковичівну «товаришем». «Одинокий товаришу мій! – сказав і стиснув мою руку по-мужеськи».

Ольга Кобилянська разом з Лесею Українкою загалом причетна до творення нового культурного феномена – феномена жіночої дружби. Для Лесі Українки і Ольги Кобилянської товаришування чоловіка і жінки було не лише бажаним ідеалом, але й реальністю, як про це свідчить їхнє листування. Леся Українка називала товаришем і другом Франка, Павлика, Кримського, Хоткевича, Луцького, «побратимом» – Маковея, «паном-товаришем» – Коцюбинського. Як до товариша зверталася до Стефаника і Маковея сама Кобилянська.

Темі любові-дружби жінки й чоловіка присвячена і повість Кобилянської «Царівна». У повісті основні ролі розподілені між однією жінкою та двома чоловіками. Перший з них – Василь Орядин – напівукраїнець-напівциган, пристрасний, зрадливий, підвладний «буденщині» чоловічий тип, який зрештою одружується з вигоди з донькою свого начальника. Інший – Іван Марко – хорват, «вищий чоловік», або «аристократ духу». «Через його порозуміла я справдішній аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а заразом так сильно і пориваючо новочасний філософ Ніцше», – зізнається героїня. Так, з одного боку, Орядин визначає для Наталки обмеженість людської натури, з другого – Марко задає перспективу зростання людського духу. Саме між ними хитається Наталка Верковичівна. З одного боку, вона не згоджується бути з Орядином, щоб жити «буденним» життям, з другого боку, у стосунках її з Марком, місія якого, ми бачимо у фіналі повісті, – бути «чоловіком царівни», проглядається по-чоловічому перевернений варіант жіночого романсу.

Чужинець Іван Марко служить також своєрідним доповненням, або «вищим» типом героїні. «Не знаю, але коли прислухуюся йому, то мені здається, що те, що він говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе, – говорить Наталка. – Мені майже все знайоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалішим, з більшим довір'ям до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочі». Таким чином, у дружбі жінки з чоловіком, описаній у «Царівні», маємо випадок самодоповнення жінки.

Модерністська образність, яку творить Кобилянська, поєднує нарцисичність, мазохізм і своєрідну психологічну «вівісекцію» і себе, й оточення. Героїня Кобилянської фантазує про самодостатність, про те, щоб злитися з «полудневим», і при цьому підкоряє собі Орядина та тішиться своєю владою: «Він стояв он там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивався ніколи моїм видом, не цілував ніколи ані одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а йому щось подібне ані на думку не приходило». Так Орядин стає лише однією з проекцій Наталчиного образу себе самої, оскільки він цікавить її не сам по собі, а тільки через свою причетність до її ідеалу краси. «Ви хотіли би мене мати інакше «спрепарованого», а то більше на ваш лад, за вашою жадобою краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви», – борониться від неї Орядин. Натомість Наталка, розбурхавши чуття Орядина і принизивши його своєю відмовою, почуває момент задоволення. «Я розсміялася нараз півголосом і була задоволена, що дожила того, що… любив. Ух, який лютий був! Який був гарний у тій хвилі, саме в тій, коли відходив, відвертаючись від мене гордо, коли я даремно простягала руки і просила, щоб успокоївся!». Так мазохізм стає ситуацією виховання, яку прагне здійснити нарцисична героїня Кобилянської.

Бачимо, отже, постійну плинність ідентифікацій Наталки (то з жінкою, то з чоловіком, з тим, хто кориться долі, хто підкорює собі долю). Таке метання, взаємообертальність ідентифікацій – прикметні для мазохістського дискурсу, а останній стає чи не основним в літературі європейського модернізму. У «Пошуках втраченого часу» Марселя Пруста маємо постійну, спекулятивну гру заперечення-ствердження будь-чого, зокрема й статевої ідентичності, що творить поле одночасної і безкінечної можливості/неможливості. Ніщо не є правдивим і все є ілюзорним. Така настанова пронизує дискурсивний модерністський простір. В «Уліссі» Джеймса Джойса мазохістська мінливість, обертальність ідентифікацій та театралізація усіх можливих ролей, які переживав Блум, хоча б подумки, приводять до появи «нового ожіночненого чоловіка».

Ще однією прикметною рисою творчості Кобилянської стає меланхолія. Героїня «Царівни» бачила печать меланхолії на всьому «недокінченому», а її ненастанна туга і бажання «виповнитися» мали меланхолійну ознаку. «Понура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого, – говорить Наталка. – Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!..»

Меланхолійний стан Наталки обумовлений її тугою за досконалістю, себто ідеалом «вищої» людини, який живе у ній і до якого вона прагне, борючись проти влади принижуючого середовища. Меланхолія властива і цілим народам, зауважує Наталка, і говорить, що ненавидить «цей тон вічної туги» як у людей, так в ментальності цілих націй («наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу»). Джерело такого хворобливого настрою – пасивність, породжувана тим, що ідеал повноцінного життя переноситься у минуле, а оскільки минуле виглядає втраченим, то з ним втрачається й ідеал. Відтак і майбутнє, в якому такий ідеал міг би реалізуватися, є загубленим. Так народжується туга за неможливим – «з самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі», – говорить Наталка, ця «донька українсько-руського народу».

Меланхолія, за Фройдом, виникає як наслідок горювання і розчарування, викликаного втратою улюбленого предмета (об'єкта), – таким об'єктом може бути не лише людина, але рід, земля, батьківщина. Ця втрата насправді обертається