Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Понура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого. Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у щось цілою душею, так як тепер потопаю в кожній дрібній роботі цілою душею… Ах! Я хотіла би чогось!
Та ба!
Чотири стіни, проймаючий гамір дитячий, глумливі безсердечні слова моєї рідні, бездушна одностайність, що пригнітає душу, вузькоглядність, самолюбство – оце світ, в котрім я засуджена жити!
Але смерті я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке?
Боже мій! Чому не змилосердиться щось або хтось наді мною? В чім лежить моя провина, що моїм думкам і чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов віддана комусь на наругу і не належу собі! Я чую в собі проблиск якоїсь сили, та що з того! її зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно…
* * *Колись-то вечором відбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з родичами, який завід вибрати собі на ціле життя.
– Я буду професором, як батько! – казав молодший. – Візьму навіть ті самі предмети: географію й історію. Чоловік має собі добрий дохід, не залежний від нікого; неділя, свято вільні, до того вакації, а «перша»[6], – сміявся хитро, – має також свої добрі сторони, коли який багатий татуньо хоче її бачити в свідоцтві свого синка.
– Ти можеш собі, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хінськи![7] – обізвався Муньо, старший, – а я рішився піти на медицину, і на тім кінець!
– На медицину? Ні, Мунечку! – запротестував вуйко флегматично. – Медицина – задорога наука. Ти маєш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребує ще довго батьківського старання. Я тебе не можу на медицину посилати.
– А Наталка, татку? І Наталка ще є! – вмішалася нараз мала семилітня Катя, що сиділа десь в кутику й прислухувалась з поважною міною розмові.
Мені уступила вся кров з лиця. Оці дитячі уста завдали несвідомо несказанні муки моєму серцю, котрим годі було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом і шила пильно.
– Наталка? – обізвався Муньо. – Для неї не потребує ніхто капіталів складати. Вона має своїх двадцять років і нехай оглядається за яким мужем. Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми, молоді, розуміємо це неабияк!
Він розсміявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишені, поглянув визиваюче на мене.
Я видержала той погляд спокійно.
– Авжеж, Муню, для сиріт не складає ніхто капіталів. Я належу до тих, над котрими добрі люди мусять мати милосердя й без любові, – відповіла я.
– Добре відповіла, Наталко! – замітив він злосливо. – Я знав, що мої слова дадуть добрий відгомін. Впрочім, обходить мене в цій хвилі моя доля найбільше. Ти, отже, віддашся, Лену візьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасте собі, отче, і самі раду; з неї вийде колись неябияка красуня!
– Який ти мудрий для себе! – обізвалася Лена люто. – Я вийшла би вже найліпше, спустившись на твою ласку. Ні! Дякую дуже за неї! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собі інший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене… ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближніх!
– Лена правду каже, ти не можеш іти на медицину, – обізвався знов вуйко. – Я би тобі радо помагав, ти в мене найперший син, але й дівчата мої діти. Не правда, Павлинко?
– Чому не правда, Мілечку? – відповіла жінка своїм звичайним коротким, енергічним тоном. – Розуміється, що дівчата також наші діти. Але в мене є одна думка… Мілечку, я думаю вже давно над тим, щоби він пішов на медицину, хоч, розуміється, не нашим коштом.
– Ну, так і що ж за думка в тебе, Павлинко?
– В мене така думка, Мілечку…
– Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! – перебив її, сміючись, Муньо. – В вас є та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так?
– Так, мій сину! – відповіла тітка. – Я справді об тім і думаю. Лиш тим чином міг би ти піти на медицину. Чи це, може, зле?
– Зле настільки, мамочко, що я хочу бути свобідним. А заручившися, обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов'язками. Я в романтику й ідеали не бавлюся. Я хочу діпняти лише одну ціль, а ціль та – багатство. Все проче для мене річ побічна.
– Навіть і ми, твої сестри, Муню? – вмішалася знову Лена, промовивши голосом, що аж тремтів з якоїсь внутрішньої лютості.
– Не впадай в трагедію! – відповів він згірдливо. – Я мушу піти на медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручуся з якоюсь багачкою. Між нами сказавши, мав би я вже одну, гм… гм… – Він усміхнувся многозначно і глипнув скоса на матір. І вона всміхнулася. Він був її любимцем і згоджувався з нею під кожним зглядом знаменито.
– Вгадайте, мамочко!
– Не маю часу на здогади, мій сину.
– Ну, то я сам скажу! Що ви сказали би, наприклад, про Ольгу С? – Він закинув одну ногу на другу і глипнув на матір. її лице осталося при тих словах все однакове, кам'яне, зимне.
– Ольга С? Ну, – казала, мовби роздумуючи, – вибір не злий. Вправді, вона делікатної будови й дуже розпещена, звичайно, як всі одиначки, при тім трохи й зарозуміла, але коли вона тобі, сину, до вподоби, то й мені також.
– Вона за тебе не піде, Муню! На те спустись! – кликнула насмішливо Лена.
– За мене не піде?
– За тебе не піде! Ти з усіх хлопців найменше її обходиш: вона романтична натура, не забувай цього. Окрім того, вона буде вибирати, вона й може вибирати, бо дійсно маєтна дівчина.
– Не думай лише так, – обізвався він так само глумливо. – Я дійсно не знаю, кого би могла бажати собі за мужа, як не лікаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а що жінка? Мужчина – то «все», а жінка – то «нічо». Ви, дівчата, від нас залежні, як ті рослини від сонця, від воздуха. Чуєш ти?! Ми надаєм вам
