Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Катре! — прилинув тихенький шепіт зліва від Зілова. — Чуєте, Катре?

— Що, Ваию?

— Яке ваше… найбільше бажання? — прошепотів він. — Ну, от в житті чого б ви найбільше хотіли?

Катря не здивувалася — було ж скучно, і хотілося говорити. Вона звела брови й на секунду замислилася. Потім так же тихо, ледве чутним шепотом, дивлячись просто на верхівців, — тепер уже було виразно видно, що їх не більше як двадцять п'ять, — Катря відповіла, трохи повернувши голову до Зілова ліворуч:

— Я хочу бути матір'ю, Зілов, — всміхнулася вона самими губами. — Розумієте, Ваню, таке маленьке-маленьке, а потім… велике і доросле…

— Готові! — прошелестів гучний шепіт Юринчука з правого флангу. — Кожний вибирай одного… на мою команду — залп… Коли тікатимуть, бити вроздріб!..

Верхівці були вже за сотню кроків. Тачанка була не тачанка, а звичайна біда. В ній сиділа завинута постать, немовби жіноча.

— Огонь! — скрикнув весело Юринчук. Гучний залп ударив і покотив луною у балку. Коні звелися дибки, і верхівці змішались.

— Огонь!

Вдарив другий залп, і вже верхівці скакали кар'єром назад — просто полем урозтіч. Запряжені коні шарахнули через межу, і біда заплигала за ними по засніженій ораниці. Двоє коней билися долі, один зразу схопився на ноги і без верхівця побіг вперед. Три тіла лежали недвижно, четвертий схопився, кинувся бігти, але зразу ж припав за конем, і видно було, як похапцем, не потрапляючи до ладу, він мацав пальцями обох рук біля кобури.

Та Юринчук і Полуник вже добігли до нього з гвинтівками У руках.

— Руки вгору! Руки вгору! — лементував Юринчук. Полуник приклав карабін до плеча.

Гайдамака скинув руки вгору і потім помалу звівся на рівні.

Верхівців за білою, сніговою курявою вже майже й видно не було. Вони тікали, покинувши ранених і біду на полі. Наглий переляк гнав їх вихором і гнатиме так ще багато гін.

Не спускаючи дула гвинтівки від грудей полоненого, Юринчук кинув назад команду до цепу. Лежати в засаді, не міняти позицій, готуватися до поворотного бою. Кулеметнику приготувати кулемет. Потім штовхнув полоненого дулом ззаду і, пропустивши поперед себе, повів його до цепу, у ліс. Біда спинилася в полі — метрів за двісті. Коні постояли, а тоді повернули і ступою пішли на дорогу назад. Біда здавалася порожньою — завинутої постаті видно не було.

— Ну й зустріч! — свиснув Піркес, коли полонений був від цепу за десять кроків. — Го-го! Заходьте до компанії, старий друзяко! Як ся маєте, містер Репетюк?

Всупереч наказу, всі аж звелися з своїх місць. Юринчук і Полуник вели до цепу Репетюка.

— Капітан славнозвісної футбольної команди, — далі аж виспівував Піркес. — Го-го! Славетний центр-форвард, сер Репетюк! І не менш відомий погромник, каратель і прочая сволоч! Наше вам поважання! Сервус! Бонжур!

Репетюк був білий, як самий сніг, і очі його мружилися — пенсне зосталося десь там, біля забитого коня, на землі. Руки, зведені врівень плечей, хиталися і тремтіли. Втім, він трохи похитувався і на ногах. Шапки на ньому не було — вона теж десь там звалилася на дорогу, — волосся розтріпалося й зли-плось. Черкеска його була добротного синього сукна, з червоним викотом, без газирів, з-під черкески над лаковими чобітьми — широкі червоні шаровари. Срібна кубанська шабля волочилася збоку по землі — один з поперечних ремінців урвався.

— Кавказький плєннік з опери «Демон»…[510]

— Ку-ку! — вихопився й Стах. — Милості просимо на своїх харчах.

— Цитьте, — відгризнувся Юринчук. — Це полонений. — Він підштовхнув Репетюкові руки вище вгору і поліз йому по кишенях. — Ану, Петре, біжи біду й коней сюди приведи. Нам вони в поході якраз знадобляться! — З кишень Репетюка він вийняв ще браунінг і всяку дрібницю.

Потапчук привів коней, підтюпцем, розмахуючи руками і сміючись.

— З нареченою! — гукав він, душачись сміхом.

На дні в біді лежала в зомлінні Антоніна Полубатченко.

Гайдамаки так і не повернулися. Вони не знали кількості ворога і, очевидно, вирішили за краще ретируватися, покинувши командира й жінку, яку вони ескортували. Біду і двох коней кидати було шкода; біду негайно обернули на тачанку, і Піркесів кольт міцно вгруз триногами в днище. На всякий випадок, щоб затерти сліди, поїхали бідою до роздоріжжя і там, змішавшися з коліями інших коліс, знову завернули за ліс і сховалися в порубі.

Потапчук і Стах лишилися при дорозі в дозорі, всі інші відійшли кроків двісті у хащі.

Тут був вчинений Репетюкові й Полубатченко допит.

Вони стояли посередині — Репетюк блідий, з восковими синіми губами. Полубатченко все плакала і в чомусь запевняла. На Катрю вона не дивилася. Катря на неї не дивилася теж. Катря взагалі відійшла набік, під кущ, і жадібно сухим язиком злизувала ніжну паморозь просто з гілочки. Про тюрму, контррозвідку вона вже вирішила не думати… Всі інші стояли півколом навпроти бранців. Зілов, Макар і Піркес держали гвинтівки напоготові.

Допит закінчено. Почався суд. Погромники, німецькі наймити, карателі, кати, убивці і бандити. Націоналісти і петлюрівці. Все ясно.

Молодий засніжений ліс стояв довкола — тихий, спокійний, суворий, як свідок, як обвинувач.

Тоді порушив важке мовчання Юринчук.

— Вороги трудового народу… — сказав він тихо. І згодом додав — Відійдіть три кроки набік.

Але перше ніж встиг він вийняти наган, шелеснуло справа і зліва,