Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Що це значить? — прошепотіла мати.

— Ради бога! Корнелій Іванович! Не хвилюйтеся! — Куховаренко говорив швидко і пошепки. — Я зараз з'ясую. Це мої товариші. Якщо нас впіймають… Ми анархісти…

— Олухи ви, а не монархісти! — затупотів батько. — Та в такому одіянні вас за версту впізнають!

— Навпаки… — змішався Куховаренко. — Ми так одяглися, щоб нас не впізнали…

— Це ви засіли в лазні й відстрілювалися? — схопила мама його за плечі.

— Ми. Нас щойно звідти вибили. Ми вистріляли всі кулі. Тепер чорна сотня нас піймає і заб'є. Нам треба забиратися геть із міста. Ми підемо в пущу — всі анархісти йдуть до Соловйова. До вас ми забігли віддихатися і… І попрощатися. За десять хвилин ми підемо.

— Самовар! — загримів батько. — Нуте-с? Негайно самовар! Вони ж замерзли зовсім.

Юра стояв, роззявивши рота і занімівши. Справжні анархісти в чорних шляпах і плащах, про яких розповідала сестра, були перед ним і навіть питимуть чай! Коля Куховаренко, який, приходивши двічі на тиждень грати на скрипці, здоровкався з Юрою і, ляскаючи по спині, питав: так скільки тобі років? П'ять? Поступай, брат, до нас у гімназію, будемо вчитися разом! — цей Коля був анархіст в чорній шляпі! З правої кишені штанів у нього стирчала жовта дерев'яна колодка від револьвера. Дух Юри тамувало, і він був майже непритомний… Анархісти поскидали плащі і шляпи, і виявилося, що другий з них був Льоня Ліберман, третій — вигнаний семінарист Воздвиженський, четвертий — відомий у цілому місті продавець газет і журналів, худосочний з гарячими сухотними очима і довгим до плечей волоссям «Пашка-юродивий», незаконний син, якогось стародубського купця. А п'ятий… п'ятий, коли скинув шляпу і плащ, хоча й був в високих чоботях, виявився одягнутим в червону жіночу блузку і мав довге волосся, закручене на маківці товстим чорним жгутом. В руці він тримав довжелезний нікелевий пістолет «Сміт і Віссон».

Це була Роза Камінер, дочка годинникаря Камінера. Проходячи повз Юру, вона посміхнулася і раптом стукнула його рукою у підборіддя. Юра здригнувся, рот Юри закрився, зуби клацнули, і язик був прикушений. З диким ревом Юра втік мерщій на кухню.

В кухні ставили вже десятий самовар. Перехованців відпоювали чаєм, окріп був також потрібний обмивати й обтирати численних немовлят в дитячій. Мама бігала і суєтилася. Їй допомагали якісь жінки. Текля вийшла в двір на рекогносцировку — визирнути з воріт, що там діється на вулиці. Юра прослизнув у передпокій і пильно обревізував всі кутки. Проте червоного зонтика ніде не було. Невже ж Роза Камінер не принесла його з собою?

В кабінеті в цей час відбувалося таке:

Роза Камінер лежала на канапі, розстебнувши на шиї свою червону блузку, і жадібно курила грубезну батькову цигарку. Голову вона поклала на коліна Пашці-юродивому, що примостився в кутку. Обличчя Пашкине було, як завжди, скривлене набік, а очі порожнім і невидющим, але невідривним поглядом прикипіли до якоїсь точки навпроти на стіні. Юра навіть підійшов ближче до стіни і роздивився на те місце — там нічогісінько не було. Лівою рукою Пашка недбало ворушив чорні коси Рози Камінер. Семінарист Воздвиженський сидів поруч на стільці, заклавши ногу на ногу і широко розкинувшись. Очі його були змружені сонливо й презирливо, на правому чоботі танув необтрушений сніг і крапав на підлогу, утворивши на ній вже ціле озерце. Юра кинув в нього зламаного сірника, стан накарачки і подув — сірник поплив, мов човен. Але Воздвиженський саме в цей час перемінив ногу і боляче вдарив Юру по голові підбором. — Пшол! — гукнув він, очевидно думаючи, що то собака.

Юра вирішив, коли виросте, неодмінно купити револьвер і застрелити семінариста Воздвиженського. Льоня Ліберман сидів тихий, акуратний і чистенький, як завжди. Його рожеві щоки були тепер, з хрещенського морозу, зовсім фіолетові, блакитні очі, як завжди, лагідно й привітно посміхалися, маленьким кишеньковим ножичком він чистив собі нігті. Куховаренко стояв на весь зріст — худий і довгий — засунувши руки глибоко до кишень, закусивши губу, і волосся звисало йому на лоб. Він дивився собі під ноги і злегка похитувався на підошвах величезних чобіт.

Батько стояв позаду письмового столу. Він тупотів ногами, кричав і кидався книжками. Руда його борода настовбурчилася, і за нею майже не було видно лиця. Тільки чорні скельця консервів моторошно полискували в золотих ниточках оправи. Двері до сусідньої дитячої були відчинені, і звідтіля визирало принаймні з десяток голів. Батькові крики переполошили перехованців.

— Хлопчаки! — репетував батько, хапаючи задачник Верещагіна. — Цс вам не іграшки! — жбурнув він задачник у другий кінець столу. — Коли вам наплювать на себе, — він вхопив задачник Шапошнікова, — то ви не маєте права забувати про ваших батьків! — Шапошніков полетів за Верещагіним. — Нуте-с?

— А може, я сирота? — зухвало і презирливо кинув Воздвиженський.

— І потім, — Роза Камінер сіла на канапі, — переконання вище від усього…

— Розо!! — розітнувся зразу ж у дитячій зойк.

Двері дитячої розчахнулися і, розштовхуючи всіх, що стовпилися на порозі, з темноти кімнати вибігла стара жінка і кинулася до дівчини. — Розо! Дівчинко! Ти жива!

Роза ніяково звелася і почервоніла. Стара жінка впала їй на груди і заголосила. Інші жінки й чоловіки висипали з дитячої і, обступивши Розу з матір'ю, збуджено і радісно загомоніли. Роза обійняла старуху і тісно притулила її до себе. — Я жива, мамочко…

Вона поклала старій голову на плече і раптом теж заплакала. Роза в червоній кохті, яка з червоним зонтиком на чолі натовпу розбила острог, плакала немов маленька. Юра обійняв Розині коліна, ткнувся між ними головою і заревів уголос…»

У першодруку після слів: «бігали з кімнати до кімнати, голосячи і не знаючи, куди подітися» (с. 53) було надруковано: «На порозі кабінету стояв