Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Піркес Шая.

— Я.

— Кулеметна команда.

Шая всміхнувся. Дуло кольта, завинуте в дрантя, лежало біля його ніг на снігу. Триніг стояв поруч, як штатив для фотоапарата, і Шая на нього спирався коліном.

— Макар Микола. Ти… ти будеш начагітполіт. Агітація серед населення, політична пропаганда в загоні.

— Добре, — непевно погодився Макар, — але взагалі…

— Нальчицький Станіслав.

— Мені б… бронепоїзд, — смішкувато зачав Стах, але Козубенко урвав його коротко й серйозно:

— Жарти потім. Ти будеш начальником огневого до-вольствія…

— Буде виконано! — так само серйозно відказав Стах.

— Золотар Зіновій.

— Я.

Золотар навіть виступив крок уперед. Козубенко коротко, але критично глянув на його худу, висхлу фігуру, його лівий порожній рукав. Золотар уже сподівався на такий погляд і зразу ж сердито засопів:

— Ти не дивись, будь ласка, що я… такий… Я, брат, такий, що… Все одно я тепер порішив жити аж доти, доки…

Стах не витримав серйозності і знову хихикнув.

— Ні гава ні пава! Таж ти казав всюди, що порішив не жити!

— Ат! — розсердився зовсім Золотар. — То перше було. Від безсвідомості, а тепер…

— Тихо! — урвав Козубенко. — Ти, Зіновій, тим часом будеш резерв…

— Ат!..

— … І харчування загону.

— Я?

— Це — наказ!

Золотар сердито затупцював, штовхаючи всіх своїми цибатими ногами, змахуючи своєю єдиною довжелезною рукою.

— У нього єдина, та як бантина… писнув Стах і знову сховався за Макарову спину.

— Товариш Стах! — почервонів Козубенко. — Позачерговий наряд… три дні зряду чистити картоплю… коли вона буде. — Ніхто не засміявся. Стах сунув кепку на очі й ніяково потяг носом. — Розумієш, Зіновію, — звернувся Козубенко до Золотаря, — тільки знайдеться хтось, хто зуміє організувати справу харчування, ти будеш переведений на огневе довольствіє на місце Стаха? Підходить?

— Гаразд! Я — що? — стиснув плечима Золотар і поправив своєю єдиною рукою амуніцію — наган за поясом, маузер збоку і три бомби на грудях. Запальні кільця він вправлявся сіпати зубами.

— Крос Катерина! — гукнув далі Козубенко. Катря теж зробила крок вперед і стала, очікуючи.

— Санітарна частина.

— Слухаю, — сказала Катря, — але медикаментів у нас ніяких нема — це раз, а друге — чому якщо жінка, то неодмінно Червоний Хрест?

— Медикаменти ми дістанемо так чи іпак, — відповів Козубенко. — А санітарна частина не знімає з тебе всіх обов'язків рядового бійця. Ти битимешся з усіма разом, але до кожного пораненого біжиш ти. Згода, мала?

— Ну, звичайно.

Козубенко перебіг швидким поглядом по обличчях довкола.

— Всі. Я буду комісар.

Після захоплення міста петлюрівцями, комсомольці, відстрілюючися, залишили водокачку і відійшли в ліси. До міста тепер повороту не було. Тепер вони були партизани.

— А хто ж буде командир? — запитала Катря.

— Командиром буде Степан Юринчук. Він мав бути тут з своїми хлопцями ще до світанку. — Козубенко згорнув записник і заховав його до кишені, потім ще раз потер собі вуха. — Друге. Я пропоную дати нашому загонові ім'я… Бо в бойових операціях, які чекають на нас…

— Вірно!

Всі заворушилися і загомоніли. Ім'я загонові треба було дати неодмінно. І зробити прапор, а на прапорі вигаптувати це ім'я.

— Прапор ми також зробимо! — підвів руку, запрошуючи до спокою, Козубенко. — Я маю пропозицію щодо наймення. Я пропоную найменувати наш загін «комсомольським батальйоном»!

Стало тихо. Комсомольцям аж забило дихання.

Але це дихання зразу ж вибухло вгору клубами пари, і з радісними криками всі кинулися до Козубенка — вхопити на руки й гойдати.

— Стоп! — сам радісно сміючись, зупинив молодечий захват комісар батальйону. — Стоп! Увага! Я не скінчив.

Всі спинилися з простягнутими руками.

— Заперечень немає? — весело перепитав Козубенко.

— Ні! Ні! Ні!

— В такому разі — неголосно, нишком — комсомольському батальйону — ура!

І це «ура» — тихе, пошепки, майже самими губами — було таке дружне, таке яре, таке бучне, немов воно вилетіло з багатьох струнко вишикуваних сотень. І ті сотні завзятих бійців комсомольского батальйону гарячі очі Козубенка вже бачили в ряд перед собою. Батальйони, полки, корпуси!

Зимовий ліс стояв окіл у срібній паморозі — тихий, урочистий і величавий, як присяга. Але раптом загальне урочисте схвилювання порушив Стах.

— Тільки от… — немов і не наважуючися, смирний і ніяковий, незвичайний, тихо промовив Стах, — батальйон це ж багато, а нас вісім, з Степаном дев'ять?

Козубенко дивився вище, через голову Стахову, через голови всіх, на узлісся, на густі зарослі молодняка.

— Ми йтимемо, Стасю, через села й висілки, по шляхах і дорогах, — тихо, задушевно промовив він, — може, через усю велику робітничо-селянську Україну, і після кожного селища нас ставатиме більше бодай на одного. І якщо не буде так, то батальйон наш не комсомольський, і ми не комсомольці…

— Так… так! — знову підтримали всі.

Золотар витер з він іній. Мороз дужчав, і очі сльозились.

— Ну! — знову не витримав і прохопився весело Стах. — Тепер Петлюрі каша скисла!

Всі