Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
«Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А ми воюємо по-партизанськи — значить, мало не по-науковому, а іноді й вище. Тут злились і наука, і догадка, і наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!» — любив повторяти в гурті своїх товаришів.
Тепер його потягнуло у ті ліси, де почав партизанити. Хотілося хоч одним оком глянути на старий табір, згадати минулі бойові дні і водночас захопити кілька авіабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так сильно, як тягне птаха в рідне гніздо, і в пам'яті перебирав хвилюючі картини, що одна за одною пропливали, огорнені живим сяйвом широкого серця, зігріті щирим теплом молодості. Незабутнє йому яскравіше уявлялося на віддалі, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину боїв і випробувань лише блискавично вбирає у себе розрізнені картини, несистематизовано кидає в глибінь пережитого. А згодом вони випливали несподівано, неначе промиті грозовим дощем. Так на віддалі, згодом, нам стає дорожчим і дитинство, і молодість, і перші зустрічі, і друзі. Так згадки про сонячний весняний промінь і перший пролісок огрівають і радують нас у зимові дні.
Надвечір Пантелій побачив ті ліси, окремі дерева, повз які не раз проходив, якими не раз милувався. Ось і дуб стоїть, розбитий грозою, почорнілий в середині, а не засихає — на вузлуватих гілках шумує жилаве різьблене листя, жовтіють точені жолуді, знаходить притулок співуче птаство. Обережно спускає машину в яр і завмирає од несподіванки: насупроти нього, цілячись із автомата, стоїть Степан Синиця.
— Степане! Це ти?! — скакує на землю і біжить назустріч молодому партизанові.
— Пантелію Івановичу! Звідки ви? Де ж?.. А ми вже думали… — розгублено і радісно світиться чорне обличчя Степана. — Дмитро Тимофійович живий?
— Живий, Степане! — підбігає Слюсар. — Звідки ж ти тут узявся?
— Всі наші загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлісся — фашисти старі місця облили якоюсь рідиною, що палить живе тіло. Варич був схопився за вичинену шкіру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу загасив. Чисто шкура обгоріла. Мучиться хлопець. Лікар каже, що місяців два поноситься з раною.
— Значить, усе з'єднання тут?
— Аякже! Хазяїни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били, били, а потім ще й в Бузі топили. Іван Васильович такий план виробив, що його зразу ж, майже без поправок, затвердив підпільний обком. Товариш Савченко теж брав участь у боях.
Партизани з Степаном пішли до табору. Пантелій з насолодою слухав усі новини, узнав, що тут і Югина, і Андрій, і Ольга, і сам собою не міг нахвалитися в душі, що заскочив у яр.
«Як зрадіє Дмитро Тимофійович, коли привезу йому таку звістку, — і усміхнувся, уявляючи радість свого командира. — їй-право, ти, Пантелію, молодець…»
Чим ближче він підходив до табору, тим більше зустрічав знайомих партизанів, обнімався, цілувався, жартував і обростав живим рухливим коловоротом.
— Пантелію, це ти!? — здивовано застиг на мить дід Хмара, що саме сокирою тесав деревину.
— Ні, не я, діду Хмаро.
— Звідки ж тебе принесло?
— Із того світу, діду, із самого раю. Ви ще не знаєте мене!
— А як там жити, в раю?
— І не питайте: погано. Горілки не дають, самогонку не гонять, пива нема, курити люльки не можна — голови в янголів дуже тендітні, від диму зразу ж мігрень нападає.
— Що то воно за хвороба?
— Це спочатку одна половина голови болить, потім друга, а далі обидві разом.
— Ну, здоров, здоров, — підходить дід з сокирою в руці і автоматом за плечем.
— Здрастуйте, діду, — міцно стискають один одного в обіймах. — Еге, у вас, видать, сила до ста років буде прибувати. Певне, добру чарку п'єте?
— Так це правда, що Дмитро Тимофійович живий?
— Правда. Привезу вам його в повній бойовій готовності. Ви ще не знаєте мене!
— Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелію, і не стрінемось.
— Діду, а горілкою почастуєте? За таку новину я б з-під землі дістав би.
— Ой, чіпок нещасний.
— Хіба чіпок буває нещасним?
Недалеко від землянок Тур, Підвисоцький і кілька партизанів пораються біля відкручених частин сорокасемиміліметрових гармат, що були на підірваних німецьких танках і броневиках. На землі лежать лафети, стволи, замки. Біля дерева уже стоїть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а невдалік од неї, у ровику, лежать невеликі довгасті тіла снарядів.
— Товаришу комісар, прибув у ваше розпорядження! — молодцювате, по-військовому дає честь і завмирає, не спускаючи радісно сміхотливих очей із невеличкої рухливої постаті Тура.
«Мені добре, діла ідуть хороше, і тепер всім партизанам повинно бути прекрасно, — неначе говорить усе обличчя Пантелія. Він щиро здивувався б, якби почув, що зараз може бути в кого досада. — Як так? Ми фашиста б'ємо, Червона Армія уже визволяє Україну, скоро хіба так заживемо на вільній землі? Тому й гріх журитися, бо все йде правильно, як часи».
І не знав Пантелій, що в цей саме час каральна група СД на широкому сільському майдані вішала його матір і сестру.
Навіть сльози не проронила перед стратою Віра Жолудь. Зосереджена і побіліла, піднялася на поміст, великі чоловічі руки приклала до грудей і твердо промовила до односельчан:
«Прощавайте, люди. А зустрінеться хто з Пантелієм, передайте останнє моє слово: — Бий, сину, фашистів, до останку їх винищуй!»
* * *
Вночі Пантелій Жолудь з друзями на машинах влетів у своє село.
Пролунали перші постріли, на вишці засвітилися трасуючі кулі. Біля управи, де тепер розташувалися карателі, злетіли ракети, і їхнє світло тьмяно окреслило двоповерхову школу і пожежну башту. На повнім ходу вискочили машини на майдан, і Пантелій першу бронебійно-запальну кулю вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистові, і переляканий чужинський голос, піднімаючись над гуркотом не-виключених моторів, довго скреготав у імлистому повітрі.
В управі хтось перекинув лампу і зразу зайнялися на підлозі розкинені папери. Пантелій ускочив у будинок. Вище нього в одвірок цокнула куля, і в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другій кімнаті.
Прикладом відчинив двері Пантелій, але карателя ніде не було. Страшним поглядом обвів усю кімнату і кинувся назад в приміщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але по дорозі осінила догадка. Знову повернувся назад. Обома руками схопив великий диван і так
