Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

«Війна — війною, а бджола — бджолою. Може, як буду живий, повернуться наші, то хоч ложкою меду почастую», — скорботними очима оглянув пасіку: усе ввижалось, що наче якась страшна тінь причаїлась біля дерев.

XXXІV

На неширокій річці Рівець, що тепер розділяла зону «рейхс-комісаріату України» від «Трансністрії», загін Тура витримав короткий, але гарячий бій.

Розпарена пахуча ніч місила сизочорне місиво хмар. Прокидались громи, і блискавиці перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до самої землі. В блідосинюватому відблиску на мить оживали поморщене дзеркало ріки, близькі темні пагорби чорнолісся і з півсотні хат, що, прищулюючись до рівних вулиць, перелякано бігли в долину.

Перші постріли злилися з грізним рокотом, а коли грім затих, приглушивши гостре сприйняття звуків, стрілянина стала схожою на часті виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось і відчуття небезпеки, неначе грозова ніч мала силу захистити натомлене, прохололе тіло од кулі і смерті.

Яскравий світ блискавиці відірвав од села криву смугу чорних постатей, що бігли з гвинтівками наперевіс до річки. Але партизани випередили ворога. Люто кидаючись в чорні хвилі, вони вирвались на другий берег, і кулемет Федора Черевика розірвав, відкинув назад рухливу смугу, а потім притиснув її до землі. Ніна і собі побігла за партизанами. Вимокла до рубчика, перепливаючи ріку, і, закрутивши вузлом на потилиці обважнілі коси, кинулась навздогін за розтягнутим ланцюгом, який то зникав з очей, то знову з'являвся. Холонучи, стискалося тіло, короткими вилясками торкаючись ніг, стріляло плаття, і вуха, налиті водою, туго проціджували гомін бою. Вона бачила перед собою ніч, де причаївся ворог, той столапий ворог, що вбив її матір, хоче убити її, усе, що близьке й найдорожче їй.

Без гвинтівки, з голими руками, дівчина бігла назустріч бою. Хтось ойкнув, і в мерехтливому сяйві вона побачила невисоку постать партизана, що похитнувся, зупинився на лузі і обома руками притис до грудей гвинтівку. Коли вона добігла до молодого, з напівдитячими рисами воїна, він уже лежав на прим'ятій траві. Із грудей і руки іще шипіла, стишуючись, кров; темні потріскані уста покрилися передсмертним потом, а по-дитячому наївні очі всміхалися здивовано-жалісною усмішкою і, здавалось, розтавали, як розтає на сонці молода крига.

— Ніно, Ніно, це ти? — попробував і не зміг підвестися. Від цього усмішка його стала ще більш жалісною, а в світлих очах сколихнулася вперта сила. — Передаси матері, що загинув у боях за Батьківщину, за Сталіна… Документи передаси. Документи — вони у мене… Чуєш, Ніночко, сестричко?..

— Ти ще виживеш, Петре, — ледве стримуючи плач, нахилилась над ним.

— Ні, — примружився. — Я вже холону, умираю. Прощавай, Ніно. Поцілуй мене. Іще ні одна дівчина не цілувала мене… Ти ж сестричка моя.

Рука упала з грудей, побільшала чорна пляма навколо серця, тіло, розводячи траву, ставало довшим і зрештою, після короткого зітхання, несподівано завмерло. Наступний спалах блискавиці покрученою лінією засвітився в очах, але уже не здригнулись повіки, не затремтіли чорні нерухомі вії.

Охоплена жахом, неспинним натиском сліз і непохитною міццю, вона забула заплющити очі партизанові, схопила гвинтівку і, на ходу заряджаючи її, кинулась уперед. Догнала неширокий ланцюжок. І після першого пострілу, що боляче обізвався в плечі, розум почав контролювати думки і рухи. Око, наближаючись до темних постатей, що вже обернулись назад до хат, в безперестанних спалахах швидко вибирало хитку ціль, пальці тісно охоплювали затвор і курок.

Ударив ядерний крапчастий дощ. Він зашумів по траві, за-шкварчав по нагрітій дорозі і змішався з дівочими сльозами. Партизани повернули назад, і розгарячений боєм Тур мало не налетів на дівчину.

— Ніно, це ти?

— Я, товаришу комісар, — голос її став чомусь винуватий, а гвинтівка заклякла в стиснутих пальцях. Вона приготувалась вислухати докір, але нехай попробують у неї забрати зброю — самому комісару не віддасть.

«І не має він права забрати», — самій стало досадно на себе, що заговорила якось так, неначеб винна була перед ним.

— Хто ж тебе у бій посилав?

— Сама пішла, — твердіше промовляє, перекидає гвинтівку на плече, міцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремінь.

— Молодець, дівчино, — погладив невеликою рукою по мокрих дівочих косах. — Спасибі тобі! — І від цих простих слів скочується з плечей Ніни частина непомірного тягаря і болю, начеб їх змиває цей ядерний прямий дощ.

В невеличкий дощаний човник поклали убитого Петра Горенка і навпереміжку понесли до розвихреного лісу, що, немов велетенський ліхтар, освітлювався зсередини синьою грозою.

На світанку їх перейняла варта загону імені Леніна, і незабаром оброслі, худі, почорнілі і голодні партизани кинулись в міцні обійми товаришів. В наспіх викопаних землянках затріщали сухі дрова, запарувала на мокрих тілах одежа, блискавично зникала їжа і на запалих щоках сіяла радість.

Після перших невідкладних турбот Созінов знайшов Ніну в землянці Соломії і спочатку не пізнав милого обличчя. Воно, просвітлюючись жовтизною і голубінню, стало більш довгастим, загострився ніс, а сміливі сірі очі стали тепер сумовитими. Потріскались до крові неяркі губи, куточки їх опустилися вниз. Не змінився тільки розмах крилатих брів і гордовитий дівочий стан.

Ледве помітною усмішкою зустріла Созінова, і він зразу зрозумів, що тепер їй нічого не може говорити про особисте: його слова сприйняла б як образу, зневагу до пам'яті матері. Навіть здоровкаючись, не затримав зайвої хвильки її руку, тільки очі зразу ж потьмарились, видаючи усі почуття.

— Як, Ніно, влаштувалася? — запитав, сідаючи на кругляк.

— Умовила Соломію, що будемо разом у підривній групі. З здивованням помітив незвичну твердість у співучому голосі Созінову не хотілося б, щоб його кохана стала підривником, але водночас був радий, що горе не зломило, а зміцнило її. Тому став ближчий і зрозуміліший новий вираз в її сумовитих великих очах.

— Добре. Нехай щастить тобі на новій дорозі, — вийшов із землянки, почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарніла, змучена дівчина.

«Уляжеться горе — і молодість візьме своє. Тільки твердість погляду залишиться довіку», — наперед угадував, якою буде Ніна після того, як зарубцюється душевна рана.

XXXV

Дмитро прокидається від холоду і болючого безупинного стукоту в голові, начеб там невидимі ковалі гупають важкими молотами. Хоче підвестися, але тіло не слухається його: все стало чужим, незвично пухлим і болючим. Над ним коливається узорчаста листва дубів, десь позаду ковзнувся промінь — посвітліла зелень і заграли роси. Раптом, затемняючи світло, нахиляється осміхнене бліде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено рухаються губи, але Дмитро з жахом