Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Коли в тебе, Дмитре, всі такі партизани, то з ними можна землю перевернути.

— Не хочу перевертати. Хай собі і далі крутиться навколо сонця, — несподівано він ставав задуманим. Тихо продовжував: — Так, всі такі… були…

Пантелій звернувся до Дмитра:

— Товаришу командире, надумалися ми в районі забрати собі машини — надокучило пішки ходити, невигідно: і ноги болять, і чоботи рвуться. Відпустіть на добре діло.

— Як думаєш напад зробити? — зацікавлено поглянув у одверте, сміливе обличчя парубка з димчастосизими очима.

— Думаю узяти з собою кілька шоферів, переодягнутися всім у поліцейську форму і вдень піти у місто. Дійдемо до поліції, знімемо вартових і зразу в гараж — він коло самої поліції стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, — ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовніше — несподіванка… Для вас легкову постараюсь добути.

— З командиром загону говорив?

— Говорив. Погоджується. Дає нам шоферів.

— Що ж, рушайте. Коли невдачею повіє — не зав'язуйте бою. Зразу ж назад. Як на добре піде — не забудьте горючого захопити. Згарячу можете вискочити без нічого.

— От і добре, товаришу командире. Хочеться живішого діла, — підводиться з землі рослий міцний парубок, і вся його постать дихає безмежною силою і завзяттям.

Обнявшись, усі троє пішли вузькою, ледве помітною стежкою у ліс, і незабаром широкий розложистий спів сколихнувся над споконвічними шумами, посилився луною над озером:

Хай гримить земля піснями

В цей крилатий гордий час.

Слово Сталіна між нами,

Воля Сталіна між нас.

XXXVІІ

В неділю по курній широкій дорозі, обсадженій молодими тополями, ішли і зрідка їхали люди в місто на ярмарок. Як змінилися, помарніли і обносилися вони за ці роки! Знову груба десятка, зіткана на саморобних ткацьких станках, про які уже й забуло село, покрила намучене тіло. До ніг були прив'язані чорні потворні галоші, зроблені з гумових камер. На жінках парусили негнучкі спідниці, пошиті із рябого захисного брезенту.

Коли на дорогу вийшла невелика група поліцаїв, поблискуючи нікельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко від міста поліцаї зупинили дві підводи з дебелими кабанниками і наказали їхати до поліції.

— Пани поліцейські! У нас, казав же ж той, документи всі є, — рудовусий кабанник, часто кліпаючи віями, почав виймати із пазухи ремінного бумажника.

— Документи в поліції покажеш! — строго обрізав кремезний поліцай.

— Пани поліцейські. На біса… тьфу, нащо, казав же ж той, нам та поліція здалася! Ми люди прості. Випийте за наше здоров'я, а ми собі з богом поїдемо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко і нам не гірко, — простягнув волохату руку з акуратно складеними «українськими» карбованцями.

— Так ти що, душа твоя тринадцята, підкупити нас хочеш!? За такі діла знаєш, куди тебе заточимо? Ти ще не знаєш нас! — закричав на кабанника, і той злякано принишк, поспішно кладучи в пазуху неслухняними пальцями гроші і документи.

Хтось із поліцаїв не витримав, весело пирхнув, і кремезний косо подивився на нього, ледве і собі стримуючи усмішку. Від засмученого, проте допитливого ока кабанника не сховався прихований посміх.

«Напевно мало дав. Видать, хабарники, більше хочуть». Він зашушукався з іншими кабанниками, і незабаром засмальцьовані папірці із товстих пальців переходили в його руку, і він навмисне довго перелічував гроші, скоса поглядаючи на своїх веселих охоронників.

Біля міста їх перепинила варта.

— Куди товар відправляєте?

— До добрих покупців.

— Підходящий?

— Серединка наполовинку. Грошей повні пазухи везуть.

— Пощастило вам.

— Аякже! Дав бог копіїчку, ну, а чорт дасть дірочку. Погуляємо добре. — Зареготалися всі, і кабанник зовсім повеселішав: відкупимось, казав же ж той, вони випити не дурні.

І коли рушили підводи, він змовннцьки почав коситися на кремезного. Той і собі підморгнув йому, а недалеко від поліції прошепотів:

— Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвір'ї. Через п'ять хвилин поїдете собі на ярмарок.

— Спасибі, пане поліцаю, — розтягнув рот в широку посмішку.

— Носи на здоров'я.

Підводи в'їхали в двір поліції Вартовий, стоячи на ганку, ліниво подивився на звичну картину і не ворухнувся із місця, але коли поліцаї увійшли в гараж — занепокоївся:

— Хто там порядкує? — насторожено гукнув.

— Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш — свої. Привезли тобі подарунки, — поволі підійшов Пантелій Жолудь із Олексою Слюсарем до поліцая. — Начальник ваш у себе?

— В кабінеті сидить.

— Скажи, що приїхали до нього із важним пакетом, — утомлено позіхнув Пантелій і пучкою перехрестив рота.

— Зараз скажу.

І тільки повернувся служака до дверей, як всю утому і повагу змело з партизана. Одним помахом він мертвою хваткою охопив голову вартового, і той безсило вдарився тім'ям в дуже плече Пантелія Зв'язаного, з забитим ротом поліцая Пантелій поклав біля східців, а сам з автоматом напоготові став недалеко від дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт покотила до воріт, і Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв — утікайте швидше, побіг до гаража. Він іще встиг викинути на грузовик мотоцикл і на ходу скочив у кузов.

З будинку поліції уже біжать поліцаї, і Пантелій, спираючись ліктем на кабіну, б'є довгою чергою в розгублену напівбеззбройну отару, що зразу ж розсипається по всіх закутках подвір'я.

Машини, підскакуючи, на повнім ходу мчать по вибоїстому брукові, обминають підводи з кабанниками, які з усієї сили періщать батогами коней, і Пантелій, сміючись, весело кидає їм:

— Спасибі, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.

Але тим, видно, не до ярмарку — женуть коней подалі від базарної площі і зникають за крутим поворотом…

На узліссі заправили машини, закурили.

— Дамо, хлопці, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слід і наваляться до нас у загін, як сніг на голову. Даремно цю витівку не попустять. Чи як ви думаєте? — допитливо поглянув на партизанів Пантелій.

— Можна й круга дати, — погодилися. Чому було не погодитися після доброго нападу? — Дорогу ж добре знаєш?

— З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! — вийняв із рота люльку.

— Ти й до своєї дівчини з зав'язаними очима ходив? — поцікавився Слюсар.

— Ні, вона у мене така красива, як весна, — погляду не одведеш.

Партизани усміхнулися, думаючи, що Пантелій знову щось вигадає, але він неждано, задушевним голосом, наче зітхаючи, промовив:

— Ех, і дівчину ж викохав я, хлопці! Кінчиться війна — приїдете до мене і самі побачите, яке щастя може припасти чоловікові. При ній я навіть на горілку дивлюсь як на ворога клятого… Ну, поїхали, час! — легко скочив у кабіну першої машини.

Глухими, лише