Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Заблудили, Андрію?

— Заблудили, — неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звістка сестру. Але вона навіть словом не дорікнула йому, тільки стала більш зосередженою, мовчазною. І за це похвалив її в думці.

Мовчки минули зруб, увійшли у високий берестовий ліс. І раптом зупинився Андрій, повернув голову на праву сторону, прислухався. Звідти хвилею підносився солов'їний спів. Здавалось, уся темрява була по вінця переповнена дивними переливами, свистом, тьохканням, несподіваними переходами від звуконаслідування іншим птахам до неповторного срібного кування, сопілкового турчання, могутньої хвали життю і завмираючих зітхань.

— Пішли! — швидко рушив назустріч повені співів. — Так співають солов'ї тільки на Липовому борті.

І справді: Андрій швидко найшов знайомий вигин дороги і майже бігцем пустився вперед. Чим скоріше наближався до поля, тим більше охоплювала тривога: чому ніде не обізветься ліс партизанським гомоном?

Починало бліднути, попеліти чорне небо. Від поля загуділи німецькі машини, почулися постріли, а ліс стояв мовчазний, несхитний, мов зачарований.

— Нема тут нашого батька, — нарешті відповів на німе запитання сестри. — Пішли, прорвалися партизани з кільця.

— Андрію, що ж робити? — поширились очі сестри.

— Погане наше діло. Тепер фашисти увесь ліс до галузки обшарять.

Завернули назад. До болю напружував мозок і не міг знайти ніякого виходу із велетенської пастки. Прокинувся передсвітанковий вітер, зашепотіла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизі краплини роси.

Біля коріння, у зморшці розлогої дупластої липи, тісно примостилося, збиваючись в одну грудку, кілька жовтих грибів-поганок. Недалеко від них лежала скуцюрблена висохла гадюча шкіра. Догадка осяяла хлопця: залишався єдиний можливий вихід — заховатися в дупло…

* * *

За ці три доби вони бачились тільки вночі. Кілька разів повз них проходили карателі, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматів, потім гриміли вибухи біля таборів, і зрештою затихли споконвічні ліси.

Їли діти за цей час лише молоде липове листя, лисички і щавель. А замість води пили росу з дерев і трав. Язики отерпли, одерев'яніли, і на них з'явилася шорстка насічка, яка буває на рашпелях.

Останнього вечора Ольга сама не змогла вилізти із дупла — так охляла і знесилилась, а коли Андрій обережно опустив її з рук на землю, вона похитнулась і опустилась на траву.

— Нічого, Андрію, воно пройде, — промовила тихим жалісним голосом.

— В тебе щось болить? — сів біля сестри.

— Всередині млостить.

— Це від недоїдання. От доберемося до Марка Григоровича, він зразу тебе поставить на ноги.

— І медом нагодує? — зразу пожвавішала дівчинка.

— Аякже! І хлібом, і медом. А це б і картопельки попоїсти — теж добре. Пішли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно і легше буде, — допоміг підвестися сестрі і, притримуючи її, тихо пішов по траві.

Далекі зорі схилялися вінками над лісом, виринали в прорізах віт і огрівали дітей своїм надійним добрим сяйвом…

Пізнього ранку вони дійшли до пасіки Марка Григоровича, і Андрій не пізнав затишного лісового кутка. Замість хати поміж обпаленими деревами стояла чорна потріскана піч, кругом валялися розбиті, потрощені вулики, в яких тепер на знівеченій вощині господарювали мухи та комашня. Прямо на землі співучими рухливими купинами клубилися гарячі бджоли, передзвонювали дерева, а один рій уже порядкував у чорному комині спаленої хати.

— От тобі і поїли меду, — опустилась Ольга на землю.

Андрій обійшов усе лісове подвір'я, але ніде й сліду чоловічого не знайшов.

«Успів утекти Марко Григорович. Зрости в лісах — і не зуміти заховатись од ворога», — війнула утішна думка.

— Підемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. І зерном можна підкріпитись.

Аж увечері дійшли до села. І приторно солодким трупним духом повіяло на дітей. Страшна руїна розкинулась перед ними.

Кілька хат, неначе свіжі домовини на кладовищі, підіймались над безкраїми чорними просторами. Подвір'я і вулиці були засипані попелом, вугіллям, білим сніжком пуху. Обгоріле дерево і цегла перегороджували путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях повідставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками. Іноді на краях садків одна половина дерева чорніла як вугіль, а на другій колихалось зело і поміж листом несміливо виглядала невелика грушка або молоде, все в білому пушку, яблуко.

І ніде ні тіні людської.

Згоріла й їхня хата, а половина саду, покривши землю суцвіттям, зеленіла молодим листом, осипаним попелом і сажею.

Заржавілою лопатою Андрій одкопав під яблунею кадіб, і вони повечеряли вогкою пшеницею, а потім пішли до баби Марійки.

— Дітки, чиї ви? — враз неждано обізвалася темінь. Аж назад подалися. Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дідок з маленькою сивою борідкою. Андрій насилу пізнав у ньому Полікарпа Сергієнка: так страшно змінився, постарів чоловік.

— Ми, діду, діти Дмитра Горицвіта. Добрий вечір, — привітався Андрій.

І тоді Полікарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу і підійшов ближче до них.

— Добрий вечір, дорогі. Живі, здорові? Де ж батько ваш? — притишив голос. — Не знаєте?.. А нас бачте, як підрубали. До билини все спалили. Іще людей усіх не встигли поховати… Вовки у село заходять — ласують убитими. І мою стару убили, а діти врятувались, — і знову протер очі чорними тонкими пальцями.

— Діду, а де наша баба? Живі? — запитала Ольга.

— Марійка Бондар?.. У плавні подалася.

— А тітка Дарка?

— А тітку Дарку вбито. Люди її — хворіла вона дуже — у яму заховали. Так спочатку фашист у яму з рушниці вистрелив, а потім кинув гранату. І рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де знайдемо, там і ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грішних, простять земляки.

Ольга тихо заплакала, зітхнув Полікарп, а Андрій закусив нижню губу і похмуро мовчав…

Сестра йому заважала. Без неї він знайшов би, де прикласти руки, — йому треба боротись з ворогами. Сповнений злої рішучості, він прощається зі старим і прямує назад на своє подвір'я.

— Ви стережіться, діти. Щоб Варчук не побачив, — навздогін кидає Полікарп.

Узяли з собою трохи пшениці і вночі попрямували на пасіку Марка Григоровича. І яке було здивовання і радість, коли вранці побачили біля пожарища старого пасічника. Він поцілував, приголубив дітей і кинувся готувати сніданок.

Тепер, після кількох тривожних днів, брат і сестра радісно лягли на землю і незчулись, як гойднулась вона вліво, вправо, і понесло їх у далекі світи.

— Поснули діти, — нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сіткою обличчя Ользі, щоб не кусали дівчину мухи, зітхнув, згадав свою Соломію і знову похитав головою. Потім підкинув під чорний таганок хмизу і обережно підійшов до дерева, що дзвеніло бджолиним приглушеним співом.