Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро
Соня знов заусміхалася і мовила:
— Ага, будь ласка, послухаймо її ще раз. Вона звучала так гарно...
Доки я лаштувався заграти, вони розвернулися спиною до мене, обличчям до краєвиду, як перше. Та цього разу вже не голубилися, а сиділи на траві випроставшись, навдивовижу прямо, і заслонивши рукою очі від сонця. Весь час, поки я грав, обоє так і просиділи без жодного поруху; через це, а ще — через довгі передвечірні тіні, що тяглися від кожного, вони нагадували парні скульптури на якійсь мистецькій виставці. Пісня не мала кінця, тож завершилася якось невизначено, і ще секунду-другу подружжя переді мною так і сиділо без руху. Щойно опісля вони розслабилися й зааплодували, хоча вже, либонь, не так захоплено, як минулого разу. Бурмочучи компліменти, Тіло звівся на ноги і допоміг підвестися дружині. Тільки тоді мені впало в око, що вони й справді вже не першої молодості. А може, просто втомилися? Бо ж могли таки добряче находитися тут серед пагорбів, заки натрапили на мене. Хай там як, я помітив, що встати з землі їм було не так уже й легко.
— Ви влаштували нам таку чудову розвагу, — говорив тим часом Тіло. — Нині ми самі — туристи, і хтось для нас грає! Приємно, нічого не скажеш.
— Дуже хотілося б послухати цю пісню згодом, уже завершену, — озвалася Соня, і прозвучали ці слова цілком щиро. — Може, колись я почую її по радіо, хтозна.
— Еге ж, — підхопив Тіло, — і тоді ми з Сонею зіграємо кавер-версію для своїх слухачів! — У повітрі знову розлігся його гучний сміх, а потім він із легким поклоном сказав мені: — За сьогодні ми перед вами у боргу принаймні тричі. Чудовий ланч. Чудова порада щодо готелю. А тепер-от, на додачу до всього, ще й чудовий концерт поміж пагорбами!
Коли ми прощалися, мені раптом страшенно закортіло сказати їм правду. Зізнатися, що я навмисне послав їх у найгірший на всю округу готель, і порадити забиратися звідти, доки не пізно. Та вони тиснули мені руку так сердечно, що я не відважився. А тоді рушили схилом пагорба вниз, і я знову зостався на своїй лавці сам.
Доки я спустився до кафе, воно вже зачинилося. Меґґі з Джефом на позір мало не валилися з ніг. Сестра сказала, що такого клопіткого дня й не пригадує, і це, схоже, навіть її тішило. Та коли ми всілися в кафе вечеряти всілякими рештками, Джеф натомість висловився на ту саму тему не вельми доброзичливо: вони тут, мовляв, гарують, трохи не надірвуться, а де ж у той час носить мене — допомогти б не завадило, га? Меґґі поцікавилася, як я провів час пополудні, і я, не згадуючи про Тіло з Сонею — надто довго було пояснювати, — сказав, що ходив на Цукрову Голову попрацювати над піснею. А коли вона спитала, як мені пішло, і я похвалився, що непогано просунувся, Джеф, не докінчивши вечері, підхопився з-за столу і роздратовано пішов геть. Меґґі вдала, наче нічого не помітила, і справді, за кілька хвилин він повернувся з бляшанкою пива в руці і, не надто, либонь, схильний до балачок, всівся читати газету. Найменше мені хотілося, щоб через мене сестра з зятем побили горщики, тож уже невдовзі я вибачився і подався нагору, щоб іще трохи попрацювати над своєю піснею.
Якщо вдень моя кімната дарувала мені чимало натхнення, то темної пори — якраз навпаки. Для початку, вікно не зашторювалося повністю, тільки прочиниш його, не в змозі витримати задухи, як одразу на вогник починали злітатися комахи з усієї околиці. У ролі вогника виступала гола лампа, що звисала з-під стелі; варто було її ввімкнути, як повсюди лягали похмурі тіні, і приміщення починало ще більше нагадувати тимчасовий прихисток для гостей, яким, властиво, й було. Того вечора я потребував світла, щоб записувати слова пісні, які вряди-годи спадали на думку. Проте дихати у кімнаті було зовсім нічим, й урешті-решт я вимкнув лампу, розсунув штори і відчинив навстіж вікно, а тоді всівся в еркері з гітарою в руках — так самісінько, як удень.
Я просидів там із годину, награючи різні версії переходу, коли почувся стук у двері й у щілину просунула голову Меґґі. Діялося все це, звісно, потемну, але внизу на терасі горіло охоронне світло, тож обличчя можна було розрізнити. Меґґі якось ніяково посміхалася, і я подумав, що зараз вона попросить мене зійти вниз і підсобити їм у якійсь справі. Сестра ввійшла, причинила за собою двері і сказала:
— Вибач, дорогенький, але Джеф нині таки стомився, напрацювався за день як кінь. А тепер каже, що хоче спокійно подивитися фільм... ти не проти?
Говорила з запитальною інтонацією, неначе й справді запитувала, і до мене лише за якусь мить дійшло, що це вона так просить мене перестати грати.
— Але ж у мене тут важлива робота, — озвався я.
— Знаю. Просто він реально дуже зморився і каже, твоя гітара не дає розслабитися.
— Йому непогано було б усвідомити, — сказав я, — що в нього — своя робота, а в мене — своя.
Сестра начебто над моїми словами замислилася, а потім глибоко зітхнула.
— Навряд чи мені варто переказувати це Джефові.
— Чому? От чому? Йому давно пора зрозуміти...
— Чому? Бо я не думаю, що йому це сподобається, ось чому. Крім того, щось я сумніваюся, що він ставить твою роботу нарівні зі своєю.
На мить мені просто відібрало мову, і я лише мовчки витріщався на Меґґі, а тоді сказав:
— Ти ж несеш казна-що, повну нісенітницю. Навіщо?
Вона лише втомлено похитала головою і промовчала.
— Я взагалі не розумію, як ти можеш таке казати, — продовжував я. — І це якраз тоді, коли в мене все пішло на лад.
— Справді, дорогенький, все пішло на лад? — сестра пильно дивилася на мене крізь присмерк. — Що ж, гаразд тоді, — мовила врешті-решт, — не хочу з тобою сперечатися. — Вона обернулася відчинити двері й уже з порога додала: — Приходь до нас, якщо захочеш.
Заціпенівши від люті, я лише пожирав очима двері, що зачинилися за нею. Знизу долинало приглушене бурмотіння телевізора, і навіть
