Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро

— Ви, напевне, той самий пан, який подавав нам ланч у тому чарівному ресторані.

Я кивнув. Тут озвалася жінка:

— Та мелодія, яку ви наспівували... Ми почули її там, нагорі, спершу її лише ледь-ледь доносив вітер. Мені дуже сподобалось, як згасає звук наприкінці кожного рядка.

— Дякую, — відповів я. — Я саме над цієї піснею працюю, ще не закінчив.

— Ви самі її написали? О, то ви дуже талановитий. Будь ласка, прошу вас, наспівайте цю мелодію ще раз, як перше.

— Знаєте, — додав чоловік, — коли будете цю пісню записувати, то мусите сказати продюсерові, що звучати вона має саме так. Так, як оце все! — І він обвів широким жестом панораму Герефорд-ширу, що лежала перед нами. — Скажете, що вам потрібен ось такий звук, ось таке звукове середовище. Тоді слухач почує вашу пісню так, як почули її сьогодні ми, коли спускалися схилом пагорба: підхоплену вітром...

— Ну, трішечки чіткіше, звісно, — мовила жінка. — Інакше не розібрати слів. Але загалом Тіло має рацію. Там має бути натяк на відкритий простір. На повітря, на відлуння.

Було таке враження, ніби їх ось-ось просто понесе, ніби вони ні сіло ні впало зустріли серед пагорбів нового Елґара. Попри всі підозри на початку, вони хоч-не-хоч починали вже мені подобатися.

— Авжеж, — сказав я, — здебільшого ця пісня написана тут, тож нічого дивного, що в ній є щось від цього краю.

— Так-так, — в один голос підхопили і закивали вони, а жінка додала: — Не соромтеся. Будь ласка, зіграйте і заспівайте ще раз, для нас. Пісня звучала просто чудово.

— Гаразд, — сказав я, навмання бренькнувши по струнах. — Гаразд, я зіграю і заспіваю, якщо вам так хочеться. Не ту незакінчену пісню, іншу. Тільки не стійте наді мною, я так не зможу.

— Звісно, — спохопився Тіло. — Зовсім вилетіло з голови. Ми з Сонею стільки разів виступали у всіляких дивних і складних умовах, що геть перестали звертати увагу на потреби інших музикантів.

Він роззирнувся навколо й усівся на латці щетинистої трави біля стежки — спиною до мене, обличчям до краєвиду, що розлягався перед нами. Соня підбадьорливо мені всміхнулась і сіла поруч із ним. Чоловік одразу ж обняв її за плечі, вона прихилилася до нього — так, наче мене там узагалі немає, а вони просто милуються собі та голубляться на самоті, задивившись на передвечірній сільський пейзаж.

— Добре, то поїхали, — мовив я і заграв пісню, якою зазвичай розпочинав прослуховування. Голос я спрямовував до обрію, але час од часу ні-ні та й позирав на Тіло з Сонею. Облич їхніх не бачив, та судячи з того, як вони просиділи тих кілька хвилин, притулившись одне до одного і навіть не ворухнувшись, було зрозуміло: слухати мене їм до вподоби. Коли я закінчив, вони, широко всміхаючись, обернулись і заплескали в долоні, будячи відлуння поміж довколишніми пагорбами.

— Фантастика! — вигукнула Соня. — Який талант!

— Чудово, чудово, — повторював Тіло.

Мене це трохи збентежило, і я вдав, наче підлаштовую гітару. Коли я врешті знову звів на них очі, вони й далі сиділи на землі, але розвернулися вже так, щоб мене бачити.

— То ви музиканти? — запитав я. — Професійні музиканти себто?

— Так, — відповів Тіло, — мабуть, нас можна назвати професіоналами. Ми з Сонею виступаємо дуетом. У готелях, ресторанах. На весіллях, вечірках. По всій Європі, хоча найбільше любимо працювати у Швейцарії та Австрії. Заробляємо собі так на життя, тож ваша правда: ми — професіонали.

— Та насамперед, — додала Соня, — ми взялися за це тому, що віримо в музику. Бачу, ви так само у неї вірите.

— Якби я перестав вірити у свою музику, то просто перестав би грати, — сказав я і додав: — Мені направду хотілося б займатися музикою професійно. Це, напевне, дуже непогане життя.

— О, згоден, дуже непогане, — погодився Тіло. — Нам неабияк пощастило мати змогу жити саме так.

— Слухайте, — дещо несподівано змінив я тему, — а ви вже були в тому готелі, про який я вам розповів?

— Як же негарно з нашого боку! — вигукнув Тіло. — Ми так захопилися вашою музикою, що геть забули подякувати. Авжеж, ми туди поїхали, і це справді якраз те, що треба. На щастя, вільні номери ще були.

— Щось таке ми й хотіли, — докинула Соня. — Дякую.

Я знову вдав, наче цілковито поглинутий струнами, а тоді якомога невимушеніше сказав:

— Якщо вже про це мова, то я знаю ще один готель тут неподалік. Думаю, там краще, ніж у «Молверн-лодж». Як на мене, вам варто перебратися туди.

— Але ми вже влаштувалися, — мовив Тіло. — Розпакували речі. Крім того, це справді саме те, що нам треба.

— Та так, але... Розумієте, річ у тім, що тоді, раніше, коли ви запитали про готель, я не знав, що ви музиканти. Думав, банкіри якісь абощо.

Вони обидвоє розреготалися, ніби я сказав щось надзвичайно дотепне. Потому озвався Тіло:

— Ні-ні, ми не банкіри. Хоча не раз і не два про це шкодували!

— Маю на увазі, — спробував пояснити я, — є інші готелі, які набагато більше підходять артистичним натурам, розумієте. Важко рекомендувати щось незнайомим людям, коли ще не знаєш, що вони за одні.

— Дуже мило, що ви цим переймаєтеся, — сказав Тіло, — але, дійсно, не варто. Нам усе підходить просто досконало. Поза тим, люди насправді не такі вже й різні. Банкіри чи музиканти — у підсумку всі ми хочемо від життя одного й того ж самого.

— Знаєш, а я в цьому не така впевнена, — втрутилася Соня. — Поглянь ось на нашого молодого друга: він же не шукає роботу в банку. Його мрії — про інше.

— Може, ти й маєш рацію, Соню. Але так чи інак, готель нам цілком підходить.

Я схилився над струнами і зіграв ще одну коротку музичну фразу, суто для себе. Кілька секунд усі мовчали, а тоді я спитав:

— То яку ж музику ви граєте?

Тіло здвигнув плечима.

— Ми з Сонею граємо на