Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро
Насправді я нічого не мав проти. Щобільше, побачивши декого з цих людей, щиро тішився. Проте була серед тих, хто зазирнув того літа у кафе, одна людина, від самого вигляду якої у мене аж усе похололо всередині, і думка втекти на кухню майнула в голові надто пізно — на мене вже накинули оком.
Була то пані Фрейзер, або ж Відьма Фрейзер, як ми зазвичай на неї казали. Я впізнав її, щойно вона переступила поріг, ведучи на поводку заляпаного грязюкою маленького бульдога. Мені відразу ж закортіло заявити, що з собаками досередини не можна, хоча зазвичай відвідувачі своїх улюбленців надворі не залишали. Відьма Фрейзер числилася колись серед учителів, які навчали мене у першорській школі. На щастя, вона пішла на пенсію ще до того, як я перейшов до старших класів, але похмурою тінню висіла наді мною впродовж усіх шкільних років, скільки я себе пам’ятав. Якби не Фрейзер, у школі було б не так уже й погано, та вона уїлася на мене від самого початку, а коли тобі лиш одинадцять, захиститися від когось подібного ти не в змозі. Виверти застосовувала ті ж, що й більшість таких-от злостивих учителів: наприклад, ставила на уроці запитання, на які, підказувала їй інтуїція, відповіді я не знав, а тоді піднімала мене і брала на кпини перед усім класом. Згодом почала діяти вже хитріше. Пригадую, якось, коли мені було чотирнадцять, ми з паном Тревісом, новим учителем, перекинулися у класі парою жартиків. Жартував він не про мене, а зі мною як із рівнею, цілий клас сміявся, і мені це подобалося. Та вже за кілька днів я перестрів пана Тревіса у коридорі — він ішов мені назустріч разом із нею, — вона зупинила мене і дала добрячої прочуханки чи то за невчасно виконане завдання, чи за щось іще. Мета була одна: донести до відома пана Тревіса, що я — запеклий бешкетник, і якщо йому здалося було, наче я належу до хлопців, гідних поваги, то він помилився, неабияк помилився. Не знаю, чому — можливо, через те що Фрейзер була вже в літах, — але інші вчителі, схоже, так ніколи її й не розкусили. Усі як один вони сприймали кожне мовлене нею слово за чисту монету.
Коли Відьма Фрейзер зайшла того дня у кафе, то, безперечно, мене пам’ятала і впізнала, проте не всміхнулась і не окликнула на ім’я. Заплатила за чашку чаю та пакет вершкового печива і забрала замовлене на терасу. Я вже подумав був, що то й усе. Та невдовзі вона знову з’явилася на порозі, гримнула об прилавок своєю чашкою та блюдцем і заявила: «Ви зі столу не прибираєте, то я принесла сама». При цьому зміряла мене поглядом дещо довшим, ніж заведено у таких випадках, — у ньому, як і в ті давні часи, явно читалося бажання з усього розмаху заїхати мені по фізіономії, — і пішла.
Враз уся моя давня ненависть до старої драконихи ожила, ніби нікуди й не зникала, і коли за кілька хвилин надійшла Меґґі, я уже весь аж кипів. Вона тут-таки це помітила і запитала, у чому річ. На терасі кілька відвідувачів сиділо, проте всередині не було нікого, і я розкричався, нагороджуючи Відьму Фрейзер усілякими не надто пристойними, але цілком, як на мене, заслуженими епітетами. Меґґі дала мені охолонути, а тоді мовила:
— Ну, вона давно вже не вчителька. Просто понура стара жінка, від якої пішов чоловік.
— І чому я не здивований?
— А міг би трохи її пошкодувати. Якраз тоді, коли вона сподівалася нарешті пожити собі у своє задоволення на пенсії, чоловік кидає її заради молодшої. І тепер їй доводиться самій давати раду з тим готеликом... кажуть, там усе валиться.
Ці новини добряче мене потішили. Незабаром Відьма Фрейзер вилетіла мені з голови, бо у кафе прибився цілий гурт і треба було хутенько приготувати цілу купу салату з тунцем. Та за кілька днів, балакаючи на кухні з Джефом, я дізнався ще деякі подробиці: як її сорокарічний з гаком чоловік накивав п’ятами зі своєю секретаркою, а їхній готель, який спочатку зарекомендував себе дуже непогано, нині геть зійшов на пси; подейкують, відвідувачі тепер вимагають повернути їм гроші або виїжджають буквально за кілька годин по приїзді. Раз, допомагаючи Меґґі з закупами у дрібногуртовому магазині, я й сам побачив те місце, бо ми якраз проїжджали мимо. Готель Відьми Фрейзер стояв просто на Елґар-рут — солідний такий облицьований гранітом будинок з величенькою вивіскою, на якій писало: «Молверн-лодж».
Та я не хотів би надто розводитися тут про Відьму Фрейзер. Я зовсім не одержимий ані нею, ані її готелем. Розповідаю про неї тільки через те, що трапилося згодом, коли з’явилися Тіло і Соня.
Джеф того дня поїхав у Ґрейт-Молверн, тож оборону тримали тільки ми з Меґґі. Гаряча пора — година ланчу — вже минула, та коли прийшли ті німаки, роботи у нас була ще сила-силенна. Я охрестив їх «німаками», щойно почув їхній акцент, та це аж ніяк не означає, що я расист чи ще щось подібне. Просто коли доводиться стояти за прилавком і запам’ятовувати, хто не любить буряка, кому потрібна додаткова порція хліба, чиє замовлення на чий рахунок записувати тощо, то мимохіть починаєш відзначати характерні риси відвідувачів, давати їм назвиська, звертати увагу на фізичні особливості. Осляча Морда — «сніданок по-селянськи» і дві чашки кави. Вінстон Черчилль з дружиною — баґети з тунцем і майонезом. Якось так у мене виходило. Так і Тіло з Сонею стали «німаками».
Того пополудня стояла спека, проте відвідувачі, як істинні англійці, здебільшого воліли сидіти на терасі, деякі навіть не під парасолями, щоб ушкваритися до червоного. Німаки, втім, вирішили сісти всередині, у затінку. На собі мали широкі штани верблюжої барви, кросівки та теніски, але вигляд у них був при цьому навіть якийсь елегантний — європейцям з континенту часто таке вдається. Я припустив, що їм років по сорок, можливо, трішечки за п’ятдесят, але на той момент особливої уваги їм не вділяв. За ланчем вони потиху розмовляли собі
