Моє сторіччя - Гюнтер Грасс
І тут Франц Дінер, який коментував бокс лише зрідка, сказав із-за барної стійки:
— Я ще досі гордий, що програв свій титул чемпіона світу саме Максові, навіть якщо сьогодні він — лише власник курячої ферми.
Потім він продовжив цідити пиво, розкладати на тарілки з плямками гірчиці варені яйця та котлети, наливав пиво за пивом, горілку за горілкою, пильнуючи, щоб доливати «до повної». А за столиком постійних відвідувачів знову обговорювали театральні плітки, аж поки Фрідріх Дюрренматт, перекричавши гучним басом усіх, не став повільно й детально, з притаманним йому бернським акцентом, розповідати про Всесвіт — з усіма його галактиками, зоряним небом та світловими роками.
— Наша Земля — маю на увазі все, що по ній повзає і уявляє з себе бозна що, — це лише нікчемна пилинка для Всесвіту! — викрикував він і знову замовляв пиво для всіх.
1931— «Вперед на Гарцбурґ! Уперед на Брауншвайґ!» — таким був девіз…
— Вони прибували з усіх закутків. Більшість — потягом, але ми, побратими з Фоґтланда, їхали автоколоною…
— Кінець рабству! Час для нових прапорів! Вони з’їжджалися звідусіль, навіть від моря, з берегів Померанії, Франконії, Мюнхена, з-над Рейну, з’їжджалися вантажівками, автобусами, мотоциклами…
— І всі у почесній коричневій уніформі…
— Ми, друга група мотоциклістів, виїхали з Плауена, двадцять потужних машин. Ми співали «Тремтять прогнилі кості».
— На світанку наша група рушила з Кріммітшау. А потім — далі на Альтенбурґ і до Лейпциґа, де стояла чудова осіння погода.
— Так, побратими! Я вперше на власні очі побачив усю велич цього пам’ятника, побачив постаті героїв, які спиралися на мечі, — і зрозумів, що нині, майже через сто років після тої Битви народів, знову настав час для визволення…
— Кінець рабству!
— Так-так, брате! Не в цьому бардаку в Рейхстазі, який давно треба спалити, а на вулицях Німеччини нарешті створиться нація…
— На чолі колони їхав наш гауляйтер Заукель. Спочатку позаду лишилася люба Тюринґія, потім ми проїхали Галле, Айслебен та Лютерштадт і дісталися прусського Ашерслебена; там ми зняли наші коричневі сорочки, щоб переодягтись у білі — так би мовити, нейтральні…
— Бо там досі соціалісти зі своєю забороною…
— І цей пес, міністр поліції. Запам’ятайте його ім’я: Северінґ!
— Але у Бад-Гарцбурґу, вже на землі Брауншвайґ, ми знову були вільні: тисячі й десятки тисяч у коричневих почесних уніформах…
— Як і за тиждень — у самому Брауншвайзі, де в поліції служать наші люди і де зібралися тисячі й сотні тисяч у коричневих сорочках…
— Там я подивився в очі фюреру.
— Я теж подивився, коли крокував повз!
— А я — цілу секунду, ні — цілу вічність…
— Та що там, побратими! Там уже більше не було жодного «я», а тільки одне велике «ми», яке годину за годиною марширувало повз трибуни з піднятими в німецькому привітанні правицями. Усі, ми всі увібрали в себе його погляд…
— Я почувався так, наче його очі благословили мене…
— Так пройшла повз нього коричнева незліченна лава. І на кожному з нас зупинився його погляд…
— Але перед тим він особисто оглянув понад чотириста вантажівок, автобусів, мотоциклів, які всі вишикувалися в одну лінію. Він зробив це сам, бо тільки за моторизованими частинами — майбутнє…
— А потім на Францевому полі він освятив нові прапори — усі двадцять чотири, — освятив словами, наче відлитими з бронзи…
— Його голос звучав з динаміків. Це було наче доторк перста долі. Це було так, наче зі сталевих бур великої війни зблискувала і виростала інша Німеччина — країна порядку та дисципліни. Це було так, наче його словами говорило саме Провидіння. Це було наче вилите з бронзи нове майбутнє.
— Але повно й таких, хто стверджує, що фашистські загони Муссоліні зробили це задовго до нас. З їхніми чорними сорочками, бойовими квадратами, штурмовими загонами…
— Це дурниці! Кожному видно, що у нас нічого їхнього немає. Ми молимося німецькою, кохаємо
