Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

усьому, що настало потім. Передусім, звісно, комуністи. А також принц Макс фон Баден, усі міністри, дипломати, навіть кронпринц. Він хотів відібрати у ґрос-адмірала Тірпіца орден Великого Чорного орла, але його радники з таємного штабу наполягли на тому, щоб обмежитися доганою. Однак мушу визнати, що Й. В. справді часто роздавав ордени надміру щедро, наприклад, тим візитерам, що приходили до нього відразу після рубання лісу, — а серед таких було чимало підлабузників, які потім покинули Й. В. у біді. І так тривало тижнями та місяцями.

Оскільки я відповідав за складання списків, то можу з упевненістю заявити, що за рік перебування в Голландії, в Амеронґені, Його Королівська Величність повалив тисячі дерев. А коли потім, у Доорні, впав на землю дванадцятитисячний стовбур, його розпиляли на поліна, кожне з яких було підписане великою літерою «W» і стало подарунком для гостей. На жаль, мені не випала честь отримати такий почесний дар.

Але це правда! Понад дванадцять тисяч дерев! Я зберіг облікові списки. Про всяк випадок, якщо відновиться королівство, а Німеччина врешті знову пробудиться і стане нормальною державою. А оскільки зараз у країні таки відчувається бродіння, то можна сподіватися на краще. Бо ж Й. В. продовжує робити свою справу саме з цих, і винятково з цих, міркувань. І коли нещодавно народ проголосував проти того, щоб позбавити кайзера всього майна, і нам під час рубання лісу вручили депешу з коротким, але радісним повідомленням, наші надії навіть зміцніли. У кожному разі, Його Королівська Величність тоді спонтанно заявив: «Якщо німецький народ мене покличе, я готовий хоч зараз!»

У березні нас відвідав відомий мандрівник та дослідник Свен Гедін; він був присутній під час ранкового вирубування дерев і жваво підбадьорив кайзера: «Той, хто однією правою може так валити стовбур за стовбуром, здатен навести лад і в Німеччині». Потім гість розповів нам про свої подорожі на схід Туркестану, по Тибету і через усю пустелю Гобі. Наступного ранку Й. В. перед тим, як зрубати наступне дерево, не раз запевняв шведа, що він дуже ненавидить війну і не хотів допустити цієї війни. Я можу підтвердити: він сказав саме так. Особливо часто він повторював це собі самому, коли вранці розрубував поліна на дрова: «Я ще не повернувся зі свого літнього візиту до Норвегії, коли французи і росіяни вже стояли струнко із рушницями напоготові… Я був категорично проти війни… Я завжди хотів лишатися мирним правителем… Але якщо вже треба, то треба… Та й флот наш був розкиданий… А англійський уже підійшов до Спітхеда… Так, так, у повній бойовій… Тож я мусив діяти…»

Після цього Й. В. переважно переводив розмову на битву під Марною. Він проклинав своїх генералів, особливо Фалькенгайна. Він узагалі любив виговоритися під час рубання дерев. Кожен удар — завжди однією й тією ж, здорового правою рукою — і дерево падало. Особливо часто він згадував листопад вісімнадцятого. Першими він поминав незлим-тихим австрійців з їхнім непередбачуваним кайзером Карлом, потім своє отримували ті, хто відсидівся в тилу, далі йшлося про втрату субординації у війську та червоні прапори на вагонах тих, хто їхав у відпустку. Так само, поміж ударами сокири, він скаржився на уряд, насамперед на принца Макса: «Цей канцлер — революціонер!» Гора цурпалків довкола нього все росла, а Й. В. поступово доходив до свого вимушеного зречення престолу. «Ні! — вигукував він. — Першими мене змусили мої власні люди, а вже потім комуністи… Цей Шайдеманн… Не я покинув армію, а вона — мене… Я більше не міг повернутися до Берліна… Усі мости над Рейном контролювалися… Я змушений був ризикнути… громадянська війна… або потрапити до рук ворога… І на мене би чекав безславний кінець… або я би мусив сам пустити собі кулю в скроню… Я міг хіба що втекти за кордон….»

Так минають наші дні, один за одним, шановний пане. Його Величність, здається, невтомний. Але віднедавна він рубає ліс мовчки. І я вже не відповідаю за складання облікових списків. Одначе у просіках довкола Доорна рік за роком підіймається молодняк — і Й. В. готовий вирубати його, коли дерева підростуть.

1927

Мама виношувала мене до середини золотого жовтня, але якщо вже зовсім точно, то золотим був лише рік мого народження, а решта двадцятих, як до, так і після цієї події, лише час від часу зблискували, намагаючись приглушити своєю барвистістю будні. Але що ж зробило яскравим мій рік? Може, рейхсмарка, бо її курс якраз стабілізувався? Чи «Буття і час», ця переповнена словесною пишнотою книга, яка саме вийшла друком, після чого кожен автор дотепних колонок почав удавати із себе Гайдеґґера?

Це правда: після війни, голоду та інфляції, про що на кожному кроці нагадували каліки та зубожілі представники середнього класу, можна було поговорити, за келихом шампанського чи мартіні, про «закинутість» людини у світ або ж про «Буття до смерті». Але золотими ці високомовні слова з екзистенційним фіналом аж ніяк не назвеш. Радше вже голос тенора Ріхарда Таубера можна назвати золотим. Моя мама була заочно закохана в нього всім серцем, від дня мого народження й до своєї передчасної смерті, і щоразу, коли у вітальні вмикався грамофон, вона тої ж миті починала наспівувати мелодії з оперети «Царевич», яка йшла тоді на всіх сценах: «Стоїть солдат на березі Волги…», «Чи ти там, угорі, вже забула про мене?», або «Одна, знову одна», і так аж до нудотного гірко-солодкого кінця: «Сиджу я в клітці золотій…»

Утім, це було лише сухозлітне золото. Справді золотими були дівчата, тільки дівчата. Навіть у нашому Ґданську вони виступали у своїх блискучих сукнях, хоча, ясна річ, не в міському театрі, а в казино Сопота. Але ілюзіоніст