Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

шляхом співставлення вхідного та розташованого нижче вихідного отворів можна встановити, що той, хто стріляв, стояв значно вище за жертву…» Тож було ясно, що комуністи стріляли згори вниз, але штурмові загони почали першими. Та це не допомогло. Сварка за кухонним столом продовжувалася, бо мій Гайнц тепер удавав із себе великого штурмовика й обізвав найстаршого брата «польською свинею». Потім, як на зло, підскочив мій середульший і викрикнув Гербертові просто в обличчя: «Ти, соціал-фашист!» Це справді дуже образливе слово, але мій найстарший стояв спокійно, як стіна, — він завжди таким був. І сказав тільки те, що я тут записала: «Відколи вони там, у Москві, задурили вам голови своїми постановами Комінтерну, ви вже перестали відрізняти червоний від коричневого…» І додав, що коли робітники будуть бити один одного, то капіталісти тільки сміятимуться в кулачок. «Чиста правда!» — крикнула і я від своєї кухонної плити. Ну так воно в кінці й вийшло, скажу я вам ще раз, уже сьогодні. У кожному разі, після кривавої ночі у Бармбеку й Аймсбюттелі Гамбурґ уже більше не мав спокою. Як і ми за кухонним столом. Лише після того, як мій Йохен пішов геть від комуністів, ще до приходу Гітлера, а тоді раптом утратив роботу і записався в штурмовики у Піннеберзі та згодом там же влаштувався працювати в зерносховищі, у нас стало трохи спокійніше. І мій найменшенький, хоч зовні й удавав із себе переконаного нациста, теж із кожним днем ставав тихішим, та вже не жартував так багато, як колись. Ну а коли все почалося, він записався у моряки в Екенфьорде і служив на підводному човні, з якого так ніколи вже й не повернувся. Як і мій середульший. Той дійшов аж до Африки. Там і лишився назавжди. У мене є тільки листи від нього, я їх усі тут приклеїла. А ось мій найстарший поліцію не покинув — і вижив. Але його разом із поліцейським батальйоном послали до Росії та в Україну, і там він, напевно, мусив робити дуже погані речі. Та він ніколи про це не розказував. Навіть після війни. А я не питала. Я й так знала, що твориться з моїм Гербертом, знала до самого кінця, коли восени п’ятдесят третього він таки пішов з поліції. У нього був рак і йому лишалося якихось кілька місяців.

У них із Монікою троє дітей, усі дівчатка. Вони давно повиходили заміж та мають власних діток. От для їхніх діток я все й записала, щоб потім прочитали, — хоча серце й розривається, коли про це пишеш. Боляче згадувати, як усе було. Але ви читайте, читайте.

1929

А потім — раз! — і всі ми стали американцями. Нас просто взяли й продали. Бо старого Адама Опеля більше не було, а молоді власники «Опеля» вже нас не хотіли. Та наші люди працювали на конвеєрі не перший день, тож знали свою справу. Я сам ще донедавна отримував поштучно — за «жабу»… Її так називали, бо коли ця двомісна машина із зеленим лаковим покриттям з’явилася у продажу, їй услід кричали діти на вулицях: «Жаба, жаба!» То було десь у двадцять четвертому, коли якраз почали випускати серію. Я виготовляв тоді гальмівні колодки. На передню вісь. А коли у двадцять дев’ятому все продали американцям, то на конвеєрі працювали вже тільки групами, і на «жабі» теж, бо і її збирали на конвеєрі. Однак лишили на роботі не всіх: просто перед самісіньким Різдвом взяли й вигнали купу народу, і то була біда. У нашій заводській газеті «Пролетарій “Опеля”» писали, що американці і в нас завели свою знамениту фордівську систему — це коли щороку звільняють людей, а на їхнє місце беруть дешевих новачків, які нічого не вміють. На конвеєрі, де працюють групами, так можна. Але «жаба» — то була машина просто супер. Продавалася дуже добре. Ті, хто на цьому знається, нарікали, що то перероблений французький «сітроен», тільки що «сітроен» жовтий, так казали. Французи навіть судилися та хотіли грошей, але нічого не дістали. А тимчасом «жаби» вже каталися всією Німеччиною. Ну бо вони були дешеві, навіть для простих людей, а не тільки для багачів, які їздять із водієм. Ні, я не мав такого автомобіля. Де там, коли в тебе четверо дітей і за хату ще не виплачено. Але мій брат, який мотався всюди, продавав нитки та різні інші речі, той відразу пересів на нашу двомісну модель зі свого мотоцикла, на якому перед тим мусив курсувати і в дощ, і в сніг. Дванадцять кінських сил! Ну ясно, що ви дивуєтеся. Брала всього п’ять літрів, а їхала шістдесят, а то й більше. Спершу та машина коштувала чотири шістсот, але мій брат купив за дві сімсот, бо ціни впали, а через безробіття всюди ставало все гірше й гірше. Мій брат довго на ній катався, зі своїми зразками продукції у багажнику. Він був вічно в дорозі, добирався аж до самого Констанца. А на вихідні любив кудись мотанутися зі своєю нареченою, Ельзбет, до Гайльбронна чи Карлсруе. У ті тяжкі часи йому жилося непогано. А через рік, коли нас продали американцям, я мусив походити на біржу, як і багато хто в Рюссельсгаймі чи деінде. Ох і часи були! Але мій брат кілька разів брав мене із собою, на підміну, так би мовити, як запасного водія. Якось ми на його «жабі» доїхали аж до Білефельда, де була його фірма. Отоді я побачив, яка гарна наша Німеччина, особливо Порта-Вестфаліка. Й оте місце в Тевтобурзькому лісі, де херуски колись побили римлян. Там ми зупинилися перекусити. Краса довкола — неймовірна. Але тоді я був безробітний. Раз трохи попрацював для відомства садів та парків, раз помагав цементувати. Уже аж після перевороту, коли прийшов Адольф, мене знову взяли на роботу на «Опель» — спершу у відділ закупівель, а потім у тестувальний, бо я вже давно був освоїв токарний верстат. А мій брат ще багато років їздив торгувати на своїй «жабі», і потім,