Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

— Але наразі нам іноді потрібні спільники — як, приміром, минулого тижня, коли організовувався «Гарцбурзький фронт» і цей Гуґенберґ зі своїми недоумками з «Німецької національної спілки»…

— Усі ці сноби і плутократи у капелюхах та циліндрах…

— Вони давно своє віджили і рано чи пізно їх доведеться прибрати з дороги — як і тих, зі «Сталевого шолома»…

— Майбутнє — за нами, тільки за нами…

— І коли моторизовані штурмовики незліченними колонами коричневих сорочок рушили з Леонгард-плацу міста Генріха Лева і роз’їхалися по своїх закутках, ми всі забрали з собою палахкий вогонь, який запалив у нас погляд фюрера і який горітиме вічно…

Щось мусило статися. Так далі тривати не могло, з цим надзвичайним станом і безконечними виборами. Але в принципі досі мало що змінилося. Звісно, тодішні люди, які лишалися без роботи, і нинішні безробітні — це не одне і те ж. Тоді не казали: «Я не маю роботи», а тільки: «Я ходжу на біржу». Це звучало якось активніше. Ніхто не хотів визнавати, що він — безробітний, бо це була ганьба. Тож коли мене запитували про батька в школі, приміром отець Вацек на уроках катехизму, я відповідав: «Тато ходить на біржу», — а мої внуки тепер зовсім не соромляться, коли кажуть: «Він сидить на соціалі». Це правда, за уряду Брюнінґа безробітних було не менше шести мільйонів, але й тепер у нас знову, якщо добре порахувати, мільйонів п’ять набереться. Тому люди сьогодні, як і тоді, економлять на всьому, на чому тільки можуть, і купують лише найнеобхідніше. У принципі, тут нічого не змінилося.

Десь у тридцять другому, коли батько вже третю зиму ходив на біржу, його позбавили страхування, при цьому щоразу все дужче урізали виплати. Він тоді отримував аж три з половиною марки на тиждень. А оскільки обидва мої брати теж «біржували», і тільки сестра Еріка, яка працювала продавчинею у Тітца, приносила додому справжню зарплатню, то в мами на тиждень було менше сотні марок для господарчих потреб. Цього, ясна річ, не вистачало, але в нашій околиці так жили тоді всі. Найгірше, коли хтось раптом хворів на грип або ще щось. За саму лише медичну довідку належало заплатити п’ятдесят пфенігів. А нові підметки до черевиків пробивали в бюджеті справжню діру. Вугільні брикети коштували по дві марки за центнер. Тимчасом вугільні гори на районі все росли й росли. Звісно, їх охороняли, навіть із собаками, й обгородили колючим дротом. Найгірше було з картоплею на зиму. Тож із цим треба було щось робити, бо вся система давно прогнила. Утім, сьогодні в принципі те ж саме. Такі ж безконечні черги в службі зайнятості. Якось батько взяв мене з собою: «Щоб ти сам побачив, як це виглядає». Перед входом — двоє поліцейських: стежать, щоб люди дотримувалися порядку, чекаючи на свій штамп у документах, бо ж на вулиці всі стоять у черзі, і всередині їм теж доводиться стояти, тому що сидячих місць замало. Але й на вулиці, й у приміщенні дуже тихо: всі мовчки дивляться поперед себе. Тому так голосно лунав звук, коли ставили штамп. Цей сухий стукіт. Штампували у п’яти чи навіть шести віконечках одночасно. Я досі чую цей звук. І бачу перед собою обличчя всіх тих, кого відправляли геть.

— Закінчився термін дії!

Або:

— Бракує документів!

У батька було з собою все: документ про реєстрацію, довідка з останнього місця роботи, підтвердження про тяжкий матеріальний стан і картка нарахувань. Бо відколи він не отримував уже нічого, крім матеріальної допомоги для малозабезпечених, перевіряли буквально все, навіть ходили по хатах. І якщо там стояли надто нові меблі, або радіо, то виплати скасовували. Ага, і ще там пахло мокрим одягом. Бо надворі черга стояла під дощем. Ніхто не штовхався і не сварився, навіть про політику не говорили. Бо всім уже давно все набридло і кожен думав тільки одне: так далі тривати не може. Щось нарешті має відбутися. А потім батько взяв мене з собою до «Самодопомоги безробітних», у Будинок профспілок. Там усюди висіли плакати і заклики до солідарності. Там давали їсти, насипали кожному тарілку, переважно овочевого супу. Але мамі не слід було казати, що ми ходили туди.

— Я вже якось усіх вас прогодую, — говорила вона і сміялася, коли намащувала мені на хліб трохи смальцю та давала з собою в школу, а коли хліб був без смальцю, казала:

— Сьогодні ходимо бубною — більш нічого нема.

Тож зараз ще не все так погано, але може бути гірше. Тоді ще бодай була трудова повинність для тих, хто отримував соціальну допомогу. У нас, у Ремшайді, їх змушували будувати дорогу до греблі. Батько теж будував, бо ми отримували ту допомогу і жили на неї. А що коні були надто дорогими, то двадцять чоловіків впрягались у багатотонний каток, кричали: «Гей!» — і тягли.

Мені не дозволяли ходити туди й дивитися, бо батько, який раніше був майстром біля машин, соромився такої праці. Зате вдома я часто чув, як він плаче, коли в темряві вони з мамою лежали в ліжку. Вона ж ніколи не плакала, тільки в самому