Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері

— Але звідки тут узявся цей сад? — вражено запитала Прісцилла.

— Це, мабуть, сад Естер Грей, — відповіла Діана. — Мама розповідала нам про нього, але я його ніколи не бачила, та й гадки не мала, що він досі є. Ти ж знаєш цю історію, Енн?

— Ні, хоч ім’я це, здається, десь чула.

— Мабуть, на цвинтарі бачила. Її поховали під тополями — знаєш, отой невеличкий сірий камінь, а на ньому вибиті ворота й напис — «Світлій пам’яті Естер Грей, що спочила двадцятидвохлітньою». Джордан Грей лежить поряд з нею, та в нього могила без надгробка. Дивно, що Марілла тобі не розповіла. Хоча то було тридцять років тому — цю історію вже забули.

— Ну, коли є історія — мусимо її почути, — сказала Енн. — Сядьмо тут, між нарцисів, і хай Діана все розповість. О, дівчата, їх тут сотні, сад укритий ними, ніби килимом з місячного й сонячного сяйва. Лиш задля цього відкриття варто було прийти сюди. Подумати тільки — я шість років прожила за якусь милю звідси, а жодного разу його не бачила. Розказуй, Діано.

— Колись давно, — почала Діана, — ця ферма належала старому панові Девіду Грею. Але він тут не жив — його дім був на місці теперішньої ферми Сайласа Слоуна. Він мав єдиного сина, Джордана, і якось той поїхав на заробітки до Бостона й там закохався в дівчину, Естер Мюррей. Естер працювала у великій крамниці, і їй це геть не подобалося. Вона виросла в селі й дуже хотіла знову колись там жити. А тоді Джордан попросив її руки, і вона сказала, що вийде за нього, коли тільки він забере її в тихе місце, де не буде нікого, крім полів і дерев. І він привіз її до Ейвонлі. Пані Лінд тоді ще заявила, що це страшенний ризик — брати кволу янкі, ще й до хатньої роботи невдатну, але мама каже, що вона була така красуня, і Джордан обожнював саму землю, по якій вона ступала. Отож, пан Грей переписав Джорданові цю ферму, поставив невеличкий будиночок — і там вони з Естер прожили чотири роки. Вона ніколи ніде не бувала, і до неї навряд чи хто й заходив, окрім мами та пані Лінд. Джордан насадив для неї цей сад, і вона його до нестями любила, майже весь час тут проводила. Господиня з неї таки була плохенька, зате із квітами вона давала раду. А тоді захворіла. Мама каже, що в неї, напевно, були сухоти ще задовго до приїзду сюди. У ліжку вона не лежала, та щодня дедалі слабшала. Джордан нікому не дозволив її доглядати. Усе робив сам, і мама каже, що був такий дбайливий і лагідний, як жінка. Щодня він кутав її в шаль і виносив до саду. Там вона й лежала на лавці, така щаслива. Кажуть, Естер просила Джордана щовечора молитися за неї, щоб смерть її застала в цьому ж саду. І Господь почув її молитву. Якось Джордан виніс її в сад, зірвав там усі троянди і вкрив дружину, — а вона всміхнулася йому… заплющила очі… і все, — тихо закінчила Діана, — отакий кінець.

— Яка прекрасна історія, — зітхнула Енн, витираючи сльози.

— А що було із Джорданом? — запитала Прісцилла.

— По смерті Естер він продав ферму й повернувся в Бостон. А тут оселився пан Джейбз Слоун і переніс будинок ближче до дороги. Сам Джордан помер за десять років, і його привезли сюди й поховали поруч із Естер.

— Не розумію, як вона могла хотіти жити тут, далеко від усіх, — замислилася Джейн.

— О, це я чудово розумію, — замріяно відповіла Енн. — Сама б я не хотіла так жити ввесь час, бо хоч люблю дерева й поля, та все ж і людей люблю. Але я розумію Естер. Вона так утомилася від галасливого заюрмленого міста, де всі кудись поспішають і всім до вас байдуже. Хотіла втекти кудись, де спокійно, зелено, де вона могла б відпочити. І бажання її здійснилося, а таке стається, я певна, з небагатьма. Вона мала чотири щасливих роки перед смертю — щасливих і прекрасних, тож, мабуть, варто їй радше позаздрити, аніж жаліти. Заплющити очі й заснути навіки поміж троянд, із усмішкою найдорожчого, коханого — я думаю, це дивовижно!

— Вона посадила ці вишні, — мовила Діана. — Сказала моїй мамі, що діждати плодів не сподівається, та щаслива знати, що вони житимуть і прикрашатимуть світ і після її смерті.

— Як добре, що ми пішли цією стежкою, — озвалася Енн; очі їй сяяли радістю. — Сьогодні ж мій названий день народження, а цей сад і його історія стали мені чудовим дарунком. Діано, а мама не казала тобі, якою була Естер Грей?

— Ні, казала тільки, що була гарною.

— І це теж добре, бо тепер я можу уявити її якою завгодно. А мені здається, вона була маленька й тендітна, з м’якими темними кучерями, великими лагідними карими очима й блідим та мрійливим лицем.

Дівчата полишали кошики в саду Естер і решту дня провели, блукаючи лісами й полями, відкриваючи нові стежини й численні тихі закутки. У найпрекраснішому з них вони, зголоднівши, пообідали — на стрімкім березі веселого струмка, де між високих шовкових трав росли білі берези. Коло них дівчата й сіли, віддавши належне ласощам, приготованим Енн, і навіть прозаїчні бутерброди виявилися не зайвими після довгої втомливої прогулянки, яка тільки сприяла пробудженню апетиту. Для подруг Енн узяла склянки й лимонад, собі ж зробила чашку з березової кори — і пила холодну воду зі струмка. Чашка протікала, вода, як завжди навесні, смакувала землею, та Енн уважала цей напій доречнішим для такого дня.

— Гляньте, дівчата, який вірш, — раптом озвалася вона.

— Де? — Джейн і Діана дивилися так, немов сподівалися відшукати стародавні руни між візерунків на березах.

— Отам, де струмок. Ця стара кладка, укрита мохом, по якій жебонить вода тоненькими цівочками, ніби дівочі пасма під гребенем, і сонячний промінь, що бавиться з нею, а тоді пірнає в глибінь. Це найпрекрасніший вірш, який я бачила.

— Я назвала б це картиною, — відповіла Джейн. — Вірш — то рими й рядки.

— О ні, звісно, ні, — Енн рішучо похитала головою в короні з ніжного вишневого цвіту. — Рими й рядки — то лиш видиме вбрання вірша. Це ще не він сам, як твої волани й мережива — це не ти, Джейн. А справжній вірш — то душа, вбрана в слова… і ця краса — ось і є душа ненаписаного вірша. Нечасто можна побачити