Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері
— Гм… Енн, я хотів поговорити з тобою… щодо того, із чим ви до мене оце приходили. Я таки вирішив не здавати паркана в оренду. Спілку з такою високою метою як ваша, слід лише підтримувати.
Енн ледь відтанула.
— Дякую, — проказала вона.
— І… і не переказуй, будь ласка, нікому нашої розмови із Джеррі.
— Цього я не робила б у жодному разі, — холодно кинула Енн, що воліла радше бачити рекламу на кожнісінькому ейвонлійському паркані, ніж принизитися до угоди з тим, хто щойно продав свій голос.
— Так… так, авжеж, — промимрив Джадсон, гадаючи, буцім вони чудово одне одного зрозуміли. — Звісно, ти не робила б. Я ж лише дурив Джеррі… він думає, що такий розумний і спритний… А за Еймзбері я не голосуватиму. Я проголосую за Гранта, ось побачиш, коли будуть вибори. Я лише хотів надурити Джеррі. А паркана в оренду не здаватиму, скажи це «вдосконалювачам».
— Усі люди потрібні у світі — я так часто це чула, та все ж думала, що декого це не стосується, — розмірковувала того вечора Енн у своїй кімнатці на східнім піддашші. — Я все одно нікому й не прохопилася би про ту ганебну розмову, тож моє сумління чисте. Не знаю, кому дякувати за те, що все так вийшло. Адже я сама нічого не зробила… І тяжко повірити, що й такі люди як Джадсон Паркер чи Джеррі Коркоран можуть бути знаряддям у Господніх руках.
Розділ 15
ПОЧАТОК КАНІКУЛ
Енн замкнула шкільні двері, поклала ключ до кишені й вдоволено зітхнула. Був погожий золотавий вечір, між ялин на шкільнім подвір’ї шелестів вітерець, попід узліссям лягали на землю довгі ліниві тіні. Скінчився навчальний рік, вона дістала угоду на наступний, та й хвалили її при цім неабияк — хіба пан Гармон Ендрюс завважив, що учнів слід було би шмагати частіше, — а попереду чекали два місяці спокусливих, чесно зароблених канікул. Енн спускалася з пагорба з кошиком квітів у руці, і в її душі панували спокій та злагода. Відколи розквітли найперші проліски, жодного разу не пропустила вона щотижневого паломництва на могилу Метью. Усі інші в Ейвонлі, окрім Марілли, уже й забули тихого, мовчазного, сором’язливого Метью Катберта, та пам’ять про нього жила в серці Енн — із найпершого дня й назавжди. Ніколи не могла б вона забути доброго старого чоловіка, що першим подарував їй любов і співчуття, яких так прагло її дитяче серденько.
Біля підніжжя пагорба в тіні ялин сидів на паркані хлопчик із великими мрійливими очима та прекрасним, витонченим лицем. Побачивши Енн, він зістрибнув на землю й підійшов до неї, усміхаючись — утім, на щоках його видніли недавні сльози.
— Я чекав на вас, бо знав, що й ви сюди прийдете, — мовив він, кладучи свою долоню в її. — Я приніс квіти, герані. Бабуся просила покласти на дідусеву могилу. А ці білі троянди покладу з нею поруч, для мами… бо на її могилу я їх віднести не можу. Але ж вона все одно знатиме про це, як ви гадаєте?
— Так, Пол, я впевнена, що знатиме.
— Сьогодні три роки, як мама померла. Це дуже, дуже багато, але біль не вщухає, і я сумую так само, і важко без неї. А часом здається, що я не витримаю цього болю.
Голос йому урвався, вуста затремтіли. Він опустив очі, сховавши погляд у трояндах, надіючись, що вчителька не помітить сліз.
— Але все ж, — лагідно мовила Енн, — ти не хотів би, щоб минув цей біль… не хотів би забути маму, навіть якби міг.
— Ні, не хотів би… звісно. Ви так добре все розумієте, дорога моя вчителько. Більше ніхто не розуміє, навіть бабуся, хоч вона дуже, дуже добра й хороша. Тато розумів, але я не міг довго з ним говорити про маму, бо він тоді так смутнішав. Затуляв долонею очі, і я знав, що пора замовкнути. Бідолашний тато — йому страшенно самотньо, мабуть, без мене, але там весь дім порожній, немає нікого, крім економки, а тато вважає, що економки не вміють виховувати хлопців, надто коли сам він так часто їздить десь у справах. Тато каже, що в бабусі це вийде краще, майже як у мами. Але потім, коли мене вже виховають, я повернуся до нього, і більше ми не розлучимось ніколи.
Пол стільки розповідав Енн про своїх батьків, що їй і самій здавалося, ніби вона їх знає. Вдачу та схильності, думалося їй, хлопчик напевне успадкував від матері; Стівена Ірвінга ж вона уявляла чоловіком неговірким, відлюдькуватим, що ретельно ховав від усіх свою глибоку ніжну душу.
— Тата важко пізнати, — сказав якось Пол. — Я теж по-справжньому не знав його до маминої смерті. Зате коли вже знаєш, то видно, який він чудовий. Я люблю його найбільше у світі, тоді бабусю, а тоді вас, учителько. Я навіть любив би вас одразу після тата, але мушу більше любити бабусю, бо вона стільки всього для мене робить. Ви ж розумієте… Я тільки хочу, щоб вона не забирала в мене лампи, доки я не засну. Бо щойно я вкладуся, вона її забирає, і каже, щоб я не був страхополохом. Але мені зовсім не страшно, просто все ж хотілося б мати світло. Мама завжди сиділа зі мною, тримала мене за руку, аж поки я засинав. Мабуть,