Чорний ліс - Андрій Анатолійович Кокотюха
Звісно, там треба було воювати.
Загін «Суворов» раз на два дні регулярно доповідав командуванню про свої подвиги, винищення живої сили й техніки противника при мінімальних власних втратах. Єрмолов тут, на місці, розумів справжню ціну таким рапортам, бо на власні очі бачив рівень порядку й дисципліни в Маневича. Комісар, відчуваючи до колеги з НКВС величезну довіру, доповідав йому, що здебільшого бойові виходи партизанів – це напади на довколишні села з метою роздобути харчів і самогонки. Усе подавалося як перевірка інформації про розташування в тій чи іншій місцевості німецьких підрозділів чи загонів кущової поліції, які, згідно із завданням командування, треба безжально знищувати.
Звіти ж про пущені під укіс ешелони – переважно підрахунок підірваних залізничних полотен. Причому тут розвідка Маневича діяла справно: дбайливо перевіряла, щоб довкола точно не було німців чи інших ворогів, із якими треба вступити в бій, і вже потім підривники висувалися на позицію, шинкували колію толом і підривали, пускаючи струм по дроту, котушку якого відмотували чимдалі. Після того, горді з власного подвигу, партизани поверталися на базу й на кілька днів, а то й тижнів припиняли бойові виходи.
Особливо обурила комісара брехня, подана в рапорті «Манка» про виявлення та покарання двох зрадниць Батьківщини. Насправді ті двоє дівчат утекли від німців до лісу, шукаючи бандерівців. Зустрівшись із радянськими партизанами, чесно зізналися: їх зловили навесні в Здолбунові під час облави й змусили працювати в солдатському борделі. Обізвавши їх проститутками, Маневич дозволив своїм бійцям із тих, хто, як сказав сам партизанський командир, не гидував, зґвалтувати їх. Скоро з’ясувалося – утікачки мали венеричні хвороби, котрими обох заразили німці. І вони попереджали про те, комісар сам чув. Але їм ніхто не повірив, думали – брешуть німецькі вівчарки, не бажають мати справу з визволителями, тільки з окупантами.
Зараження венеричними хворобами Кримінальний кодекс СРСР уважає злочином. Закони воєнного часу дали Маневичу право своїм судом приректи обох на розстріл і тут же розпорядитися виконати вирок. Звичайно, радист загону відмовився передавати комісарове обурення в штаб, але про це треба доповісти, куди слід.
Майора Єрмолова за інших обставин, мабуть, зацікавили б подвиги «суворовців». Та, по-перше, зараз на своєму місці загін Маневича функції виконував – хитав ситуацію зсередини, змушував місцеве населення боятися й утрачати довіру до бандерівців як захисників. По-друге, утримував базу для подальших комунікацій, потрібних великому партизанському з’єднанню, яке вже вийшло в рейд. І нарешті, усі скарги комісар Пахомов викладав Єрмолову п’яним. Тільки так міг випустити пару й розв’язати язик.
Простота, з якою партизанський командир прибрав до рук свого ж комісара, викликала в майора повагу. В особистій справі Пахомова зазначалося: розлучений через схильність до алкоголізму. Сталося це ще до війни, і, боячись нашкодити службовій кар’єрі далі, він на тривалий час зав’язав. Початок війни вніс свої корективи. Опинившись на фронті, де, згідно зі спеціальним розпорядженням товариша Сталіна, усім видавали «наркомівські» [29], Пахомов розбуркав усіх своїх демонів і частіше почав з’являтися п’яним на людях, одного разу через це ледь не загинув, після того, червоніючи, написав керівництву рапорт із проханням перевести в тил. Усі, кому треба, все зрозуміли, навіть зраділи – сам признався, не дав приводу виносити сміття з хати. Проте тилова служба так само не залагодилася, і Пахомов попросився до партизанів. Вирішив: там усюди сухий закон, бо не можна втрачати пильність, коли ворог поруч.
Реальність виявилася зовсім протилежною. Тверезим комісар Пахомов був досить непоганою людиною, проводив з особовим складом усю належну роботу. Та втручатися активно в партизанські будні, зіткані з пияцтва, відвертих розбоїв під виглядом бойових операцій та інших форм порушення дисципліни, міг лише до моменту, поки командир не погоджувався – кругом неподобство. А тоді запрошував Пахомова на розмову до своєї штабної землянки.
Отже, командир із комісаром порозумілися. Загін «Суворов», попри відомі моменти, загалом на своєму місці. Виконував покладену на нього функцію. І, що дуже важливо, Маневич забезпечив базу, готову до регулярного прийому літаків. Чим Єрмолов користувався, отримуючи з Великої Землі адресовані його групі вантажі. Усе, інше тут його не обходило. Тому поміняв тему, бо без особливого для себе бажання мусив розібратися ще з однією несподіванкою:
– Де твої полонені чи приблудні, хто вони там?
– До кінця не вирішили, товаришу майоре. На вас же чекали.
– Без мене думати не вмієте, чи як? – запитав риторично, розпорядився: – Давай їх до мене, усіх трьох.
Маневич поспішив особисто давати вказівки, а Єрмолов, шукаючи, чим би себе зайняти, наткнувся поглядом на молодого бійця, котрий примостився під деревом, розстелив перед собою старий плащ-намет, на нього прилаштував кулемет Дегтярьова й саме починав розбирати, аби почистити. Коли Єрмолов ступив ближче, боєць тут же облишив роботу, прудко скочив, випростався, козирнув.
– До пустої голови, – скривившись, зауважив майор.
Справді, пілотку молодий засунув за пасок. Чомусь почервонівши, висмикнув, одягнув, похапцем поправив, козирнув знову:
– Винуватий, товаришу майор.
– Звати як?
– Рядовий Жариков.
– Освоїв «дегтяря», рядовий Жариков?
– Наче рідний він мені, товаришу майоре. Сплю з ним.
– Нічого. Після війни з бабою спатимеш. І не з одною, – Єрмолов потер перенісся. – А скажи, боєць, мені таке. Ось у тебе бій. Ворог лізе, ти підтримуєш своїх кинджальним вогнем. І тут кожух кулемета розігрівся. Що треба зробити?
– Води дати. Остудити.
– Так точно, боєць. А як води нема поруч? Що будеш робити?
Жариков знову почервонів. Видно було, як судомно шукає правильну відповідь.
Угледівши трійцю, з якою повинен був переговорити, Єрмолов кинув бійцеві:
– Думай, я прийду – перевірю, – і рушив назустріч невеличкій процесії.
Василь Єрмолов насправді не дуже зацікавився появою в загоні затриманих партизанами диверсантів із групи якогось Коломійця. Нічого особливого в тому не було, усяке трапляється. Блукали, у лісі без досвіду складно. Їм ще пощастило. Могли б вийти на німецькій пост, нарватися на бандерівський.
Здивувало інше.
Ці не повинні були повернутися взагалі. Ані в повному, ані в залишковому складі. Хоч Коломієць у них був за старшого, хоч хтось інший.
Троє стояли перед ним розслаблено, ніби шкільні хулігани перед директором.
Їх тримали під вартою в окремому бліндажі, та Маневич ні в чому приблудних не підозрював. Зачинив і поставив вартового швидше для порядку. Так годиться, задля встановлення осіб усіх трьох. Єрмолов зі своїми людьми нагодився вчасно, бо Маневич не дуже хотів брати на себе відповідальність за чужих парашутистів. До того ж
