Чорний ліс - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Може, ти передумав?

– Знову вербуєш? Із якого переляку, пане хорунжий?

– Тобто? Ти про що?

– З якого лиха, кажу, мені записуватися у вашу армію?

– Ти бачив нас. Їв з нами, біля багаття сидів. Чув, про що говоримо, навіть теж говорив. Розказав, що у вас там, у тій Україні, з більшовиками так само не рай.

– Припустімо, аж такого я не говорив. Ось не пересмикуй, Хмаро, не треба.

– Але ж погодився, що жити страшно, бо за криве слово проти Сталіна чи когось такого відразу в табір пакують, родину в Сибір женуть, усе майно забирають. Є таке?

– З язиком треба дружити, тоді не буде, – огризнувся Максим. – І взагалі, тут у вас, коли керували поляки, хіба не так було?

– Отож, – легко згодився Хмара. – Людям не вільно говорити на своїй землі так, як хочуть, і те, що думають. Се погано, земляче, дуже зле. Тільки ви там, по той бік Збруча, з більшовиками, котрі вас мордували, не боролися. У нас же чоловіки брали зброю до рук і в підпілля йшли. Війна показала – спільного ворога маємо, хіба ні?

– Знову ти за рибу гроші, Хмаро! Говориш складно, що є, те є. Але політінформацій з мене досить. Хоч твоїх, хоч чиїхось інших.

– Ти в таборі сидів, і тебе судив радянський суд. У чому ти винен?

– Знаєш же, для чого знов цю шарманку заводити!

– Скажи ще раз.

– Пфу-у-уф! – Максим зупинився, голосно видихнув. – За вбивство я сидів. Людину застрелив.

Хмара теж спинився.

– Причина яка? Про це теж обмовився, забув?

– Нічого я не забув! Застрелив я виродка, котрий був винен у незаконному звинуваченні та смерті близьких мені людей. Усе.

– Ходи, часу нема, – мовив хорунжий і, коли пішли, зауважив, далі говорячи рівним голосом: – Ти все правильно зробив. Той чоловік – ворог. Подібні йому – так само вороги. Але погодься, друже Максиме, що серед більшовиків таких переважна більшість. Їх не відстрілюють по одному, то є помилка. Їх треба нищити гамузом, організовано. Вони наші вороги. І ми – не лишень повстанча армія. Мова про нас із тобою.

– Ну тебе в баню. Не узагальнюй, є нормальні люди.

– Є, – охоче погодився Хмара. – Тільки або залякані, або затуркані. Ніхто ніколи нічого не пояснював. Тих, хто міг дійти до всього сам і розказати людям, ще двадцять років тому повбивали. На Чернігівщині, Київщині, Харківщині, Черкащині, скрізь. Волю тих, кого не добили, страшним голодом зламали. Це маєш зрозуміти, друже Максиме. Мусимо об’єднатися проти всіх, тут і тепер.

– Проти кого, скажи мені, будь ласка?

– Німці, совіти, ляхи. Усі.

– Не розумію я тебе зовсім, Хмаро, – відмахнувся Коломієць. – Ніби теж проти німців. Чому б разом із нашими, з партизанами чи ще кимось, не бити ворога? Він же спільний, хіба ні?

– Вони не хочуть тут України, – відрубав хорунжий.

– Знову ці вони! Хто – вони? Хто не хоче?

– Ніхто.

Максимові набридло товкти воду в ступі. Глибоко всередині він готовий був погодитися багато з чим, про що говорив Хмара. Проте там же міцно засіло щось інше, що заважало прийняти почуте. А найбільшою перешкодою для того, аби зробити хоча б якісь прийнятні для себе висновки, стало те, що за два останніх тижні Коломієць заплутався так, як ніколи раніше.

Коли служив і виконував накази – усе було ясно.

Коли вирішив убити Романенка, так само знав, для чого це робить і на що йде.

Тим більше все ясно було в таборі. Міг розказати, коли почнеться новий день, що робитиме й чим він завершиться.

Зараз же вир подій закрутив, збив із пантелику, морочив та розривав на клапті. Уважаючи себе чоловіком із досвідом, здатним дати собі раду й пояснити все, що відбувається з ним та довкола нього, тепер Максим відчув власну безпорадність. Не знав, не готовий був сказати, з якого боку ворог, де друг, кого слухати варто, а з ким не треба навіть нічого починати, відразу стріляти.

Тому швидше хотів вибратися туди, де все зрозуміло й не виникає зайвих питань. А як виникають, то відповіді давно відомі.

Через те перестав гарикатися з Хмарою, і той, схоже, усе зрозумів – так само замовк, напевне поринувши в якісь свої думки.

Ще за якийсь час хорунжий раптом вкляк на місці, принишк. Миттю скинув із плеча трофейний ППШ – Максим уперто не бажав знати, звідки в бандерівця радянський автомат, – різко підняв руку в попереджувальному жесті. Зупинився й Коломієць, спершу нічого не почувши, та незабаром вухо вловило звуки попереду: хтось швидко рухався до них. Ще за кілька хвилин із лісової темряви вигулькнув засапаний Гармаш.

Перевів подих.

Лиш тоді випалив:

– Партизани. Совіцькі.

– Де?

– Не в самому селі. Біля околиці. Ми ледь не напоролися, добре, Клен вчасно внюхав. Там лишився, пильнує.

Хмара повернувся до Максима. Автоматного дула не опускав, стало незатишно.

– Ну, ось тобі й твої, – мовив хорунжий. – Довго не шукали, усе само пішло.

– Ми пустимо його просто так, друже Хмаро?

Тепер на Коломійця в місячному сяйві дивилися вже два стволи.

– З нами піде, – сказав командир, і до полоненого: – Гляди, чоловіче. Зайвий крок, рух, слово, викажеш нас – першим здохнеш.

Виявилося, село було вже зовсім поруч, менше кілометра.

Цю відстань подолали швидко, одним ривком. Повстанці рухалися безшумно, темними тінями. Максим намагався потрапити з ними у такт, теж пересувався так тихо, як міг, і все одно його супутники час від часу озиралися на нього й шикали – дуже чутно ступає. Звісно, проти них Коломієць відчував себе лише трошки зграбнішим за слона в крамничці посуду.

Безпомильно відшукавши в темряві місце засідки, Гармаш легенько штовхнув Максима в спину, пропускаючи поперед себе. Той ще нічого не зрозумів до пуття, як із лівого боку вигулькнув Клен, а ззаду, у спину, між лопатками вперся ствол.

– Тихо будь, – прошепотів Гармаш, торкнувшись губами його вуха.

– Скільки їх? – спитав Хмара вже в Клена.

– Чота, не менше, – відповів той, кинув Коломійцеві. – Взвод по-вашому. Ще стоять, радяться. Про всяк випадок, друже Хмаро, ми в разі чого не впораємося. Хто знає, раптом їх тут більше. Село ж могли оточити, з різних боків зайти. Поки ви ходили, я підліз, послухав трохи.

– Про що говорять?

– Операція в них, – процідив Клен. – Хтось там свій, агент. Знають, де, що, у яких хатах брати.

– Я навіть підозрюю, хто складав списки, – буркнув Хмара. – Друже Клен, твій найменший брат зовсім скурвився.

Клен сахнувся, розправив плечі.

– Не спішися, друже Хмаро.