Чорний ліс - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Точно, – погодився він. – Буде бажання, сильно захочеш – розкажу таке, що в страшному сні не насниться. Тільки я нікого за колоски не саджав [25]. І ні в кого останню картоплину з рук не видирав. Тобі, звісно, не цікаво, але я мав від держави додатковий пайок, продуктовий. По можливості знаходив спосіб передати частину тим, кого це могло врятувати. І чудово розумів, що буде, коли начальство пронюхає. Тільки товариша Сталіна не треба до кожного гнійника прикладати, він над дурнями й ворогами по всій країні особисто не стоїть.

– Ми тут зараз вашого Сталіна захищаємо? – брови Хмари спершу скочили вгору, потім різко насупилися. – Ти не агітатор часом засланий?

– Ні. Я офіцер міліції. Який отримав термін за вбивство іншого офіцера, старшого за званням. Сюди я потрапив, бо війна і влада дала можливість реабілітуватися. До вас та ваших повстанських… – на язику крутилося «банд», та вчасно переграв, – загонів моє завдання не мало жодного стосунку. Мусив пустити поїзд під укіс разом із групою. Її набрали з кримінальних злочинців, і всі виявилися зрадниками та покидьками. Хоча… покидьками вони були й до того. Лишився один проти трьох. Тікав, ішов, не розбираючи дороги. Думав вийти до своїх. Наскочив на вас. І ще, останнє і головне: товариша вашого, Тополю чи як його, не вбивав. Можу довести, як слухати захочеш. У міліції служив, це не лікується. Убивства розкривав, хай там, у Миргороді, з цим лихом було відносно спокійно. То як, Хмаро, договоримо чи ставати до стінки?

– Тут стінки нема. Самий ліс.

– Тоді до дерева, чого ж. Один хрін. Кажи, до якого, стану. А ти командуй.

Хорунжий відповів на це не відразу. Звичним жестом забрав пасмо з лоба, кивнув на лавку, грубо збиту з розрізаних колод та дощок.

– Присядь, – і щойно Коломієць умостився, попередив: – Не кури. Мої хлопці бавляться, хай не всі. Але тут ми спимо, помешкання зле провітрюється.

– Потерплю, – відповів Коломієць. – Значить, отак ви живете.

– Тобі яка печаль, як ми на своїй землі живемо? – відрубав хорунжий.

– Я, виходить, чужий. Не свій. Прийшов із чужого краю, і німці там, звідки я, не хазяйнують?

– Ти з Полтавщини. Хіба Полтава не Україна?

– Українська радянська соціалістична республіка, – виклично відчеканив Максим.

– А тут, по-твоєму, що?

– Така сама Україна. І теж, до речі, окупована німцями, – сказавши так, тут же виправився: – фашистською Німеччиною, бо є багато обдурених Гітлером німців, не всі вони фашисти.

– Правильно, – легко погодився Хмара. – І є багато обдурених Сталіним українців. Сталіним, Леніним, більшовиками, комуністами. Чому Гітлер дурити німецький народ може, а Сталін український народ дурити не годен? Тих, кого надурити не вийшло, Сталін наказує розстріляти чи в таборах гноїти. Се не лише нашого народу стосується. Гітлер хіба зі своїм та іншими народами те ж саме не робить?

– Пропаганда, – відмахнувся Коломієць. – Ти мене агітувати зібрався?

– Не хочу агітувати, бо часу не маю. Хоча є розпорядження вияснювати східнякам, таким, як ти оце, політику Сталіна та всієї Росії. Приязно до вас ставитися. І без потреби не стріляти.

– І яка ж повинна виникнути потреба застрелити, наприклад, мене?

– Вороже налаштування. Неможливість схилити на нашу сторону, до співпраці.

– Ага. Ясно. Не завербуєте – так застрелите.

– Займатися вербуванням у мене зараз ані часу, ані бажання нема. Що робити з тобою, треба вирішувати. Але скажу так: в окремих випадках наша служба безпеки за погодженням із командуванням повстанчої армії пускати роззброєних опонентів назад на їхню територію дозволяє.

Коломієць злегка труснув головою.

– Так, стоп. Отут нічого не розумію. Яких ще опонентів?

Хмара зітхнув, немов батько, що виховує впертого малого неслуха.

– Українці, котрі піддалися більшовицькій пропаганді, не завжди ворогами є. Ти і такі, як ти, Максиме Коломієць, здебільшого обдурені. Таких шкода. І людину, якій заморочили голову, не слід карати на смерть лише за се. Тому ми з тобою можемо лише сперечатися, один одному власну правоту доводячи. Я переконаний – Сталін є ворогом українців. У відповідь протилежне чую. Гаразд, тоді маєш можливість повернутися назад без зброї до тих, кого справді своїми вважаєш. Навіть як захочеш, нічого до пуття про місце нашого розташування не розкажеш.

– Чому?

– Ти сюди випадково вийшов. За дорогою не стежив, бо на спині нашого забитого побратима тягнув. Назад тебе іншим шляхом виведуть. Очі зав’яжуть. Укажуть напрям, а далі вже сам. Знайдеш тих, кого вважаєш своїми, – добре. Знаєш, що на тебе там чекає? Чекіст у формі, котрий питатиме, де ховається відділ Хмари, бо про мене в цих краях гомін великий ходить. Тож свого псевдо не приховую. Більше того, десь у гестапо, навіть в архівах польської дефензиви, досьє на мене мають. Контррозвідка Пілсудського знала мене під іншим псевдо, та ім’я з прізвищем установили. Думаю, німці вже зробили те саме, зрадників вистачає. І жодним словом ти мені, Максиме Коломієць, не зашкодиш. Зате клопоту собі наробиш.

– Тобто?

– Не буде з тебе користі. Товариш чекіст вирішить – раз хорунжий Хмара тебе на волю пустив, значить, перевербував. Доведеш енкаведешникові, що то не так? Ні. Кажеш, сидів у таборі? Тебе в кращому випадку назад повернуть. У гіршому – на місці розстріляють після допиту, за зраду. Віриш?

Коломієць вирішив – краще не відповідати. Схоже, Хмару це потішило.

– Мовчиш? Мудро робиш, бо так вийде, як сказано, і ти се дуже добре знаєш. Наскочиш на німців, нічого не поміняється. Хіба для тебе вони чужі. Комуністи, енкаведе, червоні партизани – ось для тебе свої. Але кулю в голову від обох дістанеш. Питання лиш у тому, хто тебе довше й сильніше перед смертю помучить, – він ляснув у долоні. – Доста. Усього, що я тобі намалював у кольорах, може не статися з тобою, бо ти Тополю вбив.

– Я його не вбивав.

– Про те й поговоримо. Що ти там говорив, ніби ладен свою невинуватість довести?

– Запросто, – Максим пожвавився, подався вперед. – Твій Явір чи як його там підтвердить – при собі в мене був пістолет марки ТТ.

– Ну? Що з того?

– Нічого, – огризнувся Коломієць. – Я почув постріл. Не дуже близько від себе, тому не скажу, з чого стріляли, пістолета чи гвинтівки. Один раз шмальнули, одиночним. Пішов на звук, обережно, бо чорт знає, на кого наскочиш, свого чи чужого. Побачив труп. Підійшов, оглянув. Потім, уже коли мене зловив ваш товариш, перевертав тіло, оглядав його. Влучили в голову, куля не пройшла наскрізь, сидить у голові. Ось доказ.

– Ну? – не