Паперові солдати - Брати Капранови
Село Дюксин, яке значилося місцем народження Хасевича Ніла Антоновича, знаходилося недалеко, у якихось сорока кілометрах від Рівного, тому Стекляр вирішив навідатися туди. На батьківщині, а особливо у маленькому селі, завжди знають про долю своїх земляків. А може, навіть вдасться знайти когось із родини, щоб заарештувати та допитати як слід.
Маркелов, як і належить оперуповноваженому, мотався зі своїм мотоциклом по хуторах, винюхуючи бандитські бункери, і Стекляру довелося їхати до Клевані рейсовим автобусом, а там уже просити колег з райвідділу підкинути його до Дюксина. Село тягнулося вздовж берега річки Горинь, яка у цих місцях звивалася, немов змія, що намагається вкусити себе за хвіст. Після дороги захотілося скупатися, але Стекляр стримав себе і вирішив спочатку зробити справу.
Секретар сільради, безбарвний стручок у товстих окулярах, на питання про Хасевичів зітхнув:
— Немає їх. Як у сорок третьому німці спалили Дюксин, так і їхню хату теж. І батька, старого Хасевича, вбили.
— А чому німці спалити село?
— Як це, чому? Партизани... — секретар затнувся. — Тобто пробачте, бандити. З бандитами воювали, тут ціла військова операція була.
Стекляр підняв руку:
— Чекайте. Можете пояснити по-людськи? Які бандити?
Секретар знизав плечима:
— Наші, українські. Вони тут владу тримали, німців не пускали, ну ті й почали воювати.
— Ви хочете сказати, партизани?
— Ні, — замахав головою стручок. — Партизани — то червоні. А це синьо-жовті, бандити, що ви їх зараз по лісах ловите.
— Тьху ти, — плюнув Стекляр. — Так би зразу і сказав, що це бандити.
— А я так і сказав.
Більш ніякої цінної інформації отримати не вдалося, однак наостанок стручок порадив:
— Зайдіть до школи, там один із Хасевичів працював учителем. Може, вони щось скажуть.
Ну, хоч так. І Стекляр пішов до школи — благо вона стояла зовсім недалік. На дворі діти гралися у м’яча під наглядом вчительки, немолодої уже жінки у синій потертій сукні. Побачивши людину у формі держбезпеки, вона помітно стривожилася і почала безпорадно оглядатися.
— Капітан МҐБ Стекляр, — приклав руку до козирка кашкету слідчий. Він вирішив скористатися розгубленістю жінки й одразу взяти її в оберт. — Ми маємо відомості, що у вашій школі працював учителем громадянин Хасевич.
— Працював, — кивнула та. — Але це було ще до перших совітів... пробачте, тобто до війни, і ми ніяким чином...
— А як його звали? Хасевича, я маю на увазі.
— Нілом. А то що?
Стекляр взяв паузу, щоб співрозмовниця розгубилася іще більше.
— А вас як звати? — запитав він.
— Ольгою. Ольга Крищук.
— Так от, громадянко Крищук, — у голосі капітана зазвучало залізо. — Ніл Хасевич розшукується як особливо небезпечний злочинець, і тому є два варіанти: або ви розповідаєте мені зараз все про ваші зв’язки із ним, або я вас заарештовую, ми їдемо в управління, і ви уже там мені все розповісте.
Почувши про арешт, вчителька зблідла:
— Не треба. Я все розкажу. Все, що знаю.
— От і добре, — майже ніжно сказав Стекляр. — Тоді ходімо.
У порожньому класі, який вони зайняли з дозволу переляканого увагою МҐБ директора, Стекляр видобув з планшета папір та почав оформлювати протокол.
— У яких стосунках ви знаходитеся із особливо небезпечним злочинцем Хасевичем Нілом Антоновичем?
— Що ви? Які стосунки? Ми колеги. Були, — від хвилювання жінка стискала пальці рук так, що вони ризикували зламатися.
— Коли?
— Років двадцять-тридцять тому.
— Коли бачили його востаннє?
— Ну, десь тоді й бачила.
Вона розповідала, збиваючись та затинаючись, тож було зрозуміло, що не бреше. Хасевич тут не з’являвся давно. Мати загинула під колесами поїзда. Батька убили німці під час каральної операції проти націоналістів. Хату спалили разом із сотнею інших хат.
— А Нілів брат...
— Брат? Він має брата?
— Так, — гаряче закивала вчителька. — Старший брат Федір був у нас священником. А молодший Анатолій працював у господарстві.
— І де вони зараз? — уточнив Стекляр, занотовуючи.
— Не знаю. Федора ви забрали.
— Я?
— Ну, не ви. Ваші колеги.
— Коли?
— Ну, коли. Як нас визволили, так його і забрали. Як служителя культу.
— Зрозуміло, — кивнув Стекляр. — А другий?
Жінка спинилася, немовби добирала слів:
— Анатолій в ліс пішов.
— За грибами?
— Ні, — вона знову розгубилася. — Не за грибами. Зовсім у ліс. Воювати.
Стекляр роздратувався:
— Ну що ви мимрите? Примкнув до націоналістичних банд. Правильно?
— Примкнув до націоналістичних банд, — кивнула вчителька.
— Так би і говорили. А зараз він де?
— Убили. Партизани.
— Бандити?
— Ні, партизани. Червоні. Під час війни.
— Ну й сімейка! — видихнув Стекляр. — Один брат служитель культу, другого вбили, третій бігає по лісах від радянської влади!
Жінка ковтнула сухим горлом, потім прокашлялась.
— Пробачте, він не може бігати по лісах.
— Чому? — не зрозумів капітан.
— У нього ноги немає, — сказала жінка.
— Як це? — Стекляр від здивування впустив ручку, і вона зі стукотом закотилася під парту.
— А так. Немає. Тобто є, але дерев’яна.
Капітан нахилився, дістаючи ручку, чортихнувся — чи то на неї, чи на себе.
— То що ж ви одразу не сказали? — сердито сказав він.
Вчителька від страху втиснула голову у плечі:
— Так ви ж не питали.
14
Це сталося зненацька — паротяг вискочив з-за повороту, немов скажений пес, загудів та затрусився від люті. Ніл спочатку почув його, а потім уже побачив — занадто близько. Мати крикнула:
— Тікай!
Але сама перечепилася через рейку та впала долілиць. Ніл кинувся до неї, став піднімати. Люди на переїзді заволали:
— Стій! Спини! — немовби машиніст міг їх почути.
Ніл відчув, як на нього насувається стіна повітря, яку паротяг гнав перед собою, щосили смикнув мати попід плечі, і в цей момент гравій під ногами зрадницьки посунувся, нога підвернулася, і він упав на спину. Щось загорлав, але не почув свого голосу, і тут-таки чорна залізна маса налетіла, вдарила у ліве стегно, а потім поглинула весь світ навкруги.
Прийшов до тями він уже в лікарні,