Паперові солдати - Брати Капранови

— Вірю, — але в голосі її не було згоди.

— Ми з тобою будемо гуляти на Горині...

— Ніле! — вона опустила очі, потім наважилася і подивилася просто на нього. — Мабуть, нам не варто більше гуляти.

— Чому? Думаєш, не зможу? Таки не віриш?

— Вірю. Але мені потрібен чоловік... Щоб хату збудував. Хазяйство... А який з каліки хазяїн?

Від цих слів Ніла заціпило, як од колива на лікарняній тумбочці. І він замовк. Ганнуся ще довго щось пояснювала — довго і докладно. Що вона його любить, жаліє, але життя має свої вимоги; що вона молода і не хоче занапастити своє життя; іще щось про обов’язок, про людей, які не зрозуміють. А з-за паркану визирав Васько, хлопець з хуторів, який нетерпляче чухав носа і робив вигляд, що не прислухається до розмови.

Згодом, так і не домігшись від Ніла бодай слова у відповідь, дівчина пішла геть, втираючи сльози, що зрадницьки виступили на очах.

Каліка. Це слово знову вдарило, немов батогом. Кому потрібен каліка? І справді. Який із каліки хазяїн? Який чоловік? Обрубок, обгризок, не вартий доброго слова, каліч — не людина.

— Ніле! — Анатосик підбіг і обійняв брата за поперек, куди дістав з висоти свого невеличкого зросту. — А чого Ганька пішла?

Ніл заплющив очі і видихнув:

— Пішла, то й пішла! А ми з тобою знаєш, що зробимо?

— Що? — очі брата загорілися.

— Нову ногу.

— Тобі?

— Мені! А поможеш?

Ніл покульгав до верстата у кутку та притулився до нього культею.

— Відмічай! — простягнув він братові олівець, і той старанно провів лінію, яка позначила висоту майбутнього протезу.

Потім вони удвох вибрали з купи невеличку суху колоду та відміряли на ній потрібну довжину. Пиляння далося складніше — адже Нілові доводилося балансувати на одній нозі — але нарешті за допомогою брата він обрізав зайве.

Потім колоду поставили сторчма на діл, і Ніл примостив на неї свою культю.

— Ну як? — запитав він у братика.

— Ти будеш, як баба Яга! — засміявся той, і Ніл засміявся разом із ним.

— Так! Я баба Яга! Я тебе спечу і з’їм! — зачепив він Анатосика милицею і став тягнути до себе, видаючи гарчання та сичання, неначе справжня відьма.

Той реготав і відбивався, а за ним реготав і Ніл.

Ввечері, коли він сидів на ослінчику і сокирою обтесував свою майбутню дерев’янку, прийшов батько. В руках він тримав відкритий лист.

— Ніле, залізнична компанія не збрехала. Вона заплатила компенсацію.

Хлопець не відповів, продовжуючи тюкати сокирою.

— Там грубі гроші, — сказав батько. — Подумай, що ти з ними зробиш.

Ніл припинив тюкати і підняв очі:

— Я буду вчитися на художника.

— На художника? — здивувався батько, потім погляд його впав на аркушики з малюнками, що лежали на призьбі. — А! Ну, можна і на художника. А я думав, може, скотину купиш чи що.

Скотину? Чи батько жартують? Як же йому, каліці, поратися з домашньою худобою? Та й нащо та худоба, якщо Ніл раптом відчув, що разом із втратою ноги отримав нову, таємну силу. Він зрозумів, що речі, якщо їх намалювати, залишаються з тобою назавжди. Пробіг собака — і сховався десь, а у тебе на папері він заклякне і стоятиме вічно. Горобці купалися в пилюці та полетіли — а у тебе залишилися і вони, і пилюка, і сонце, що грає у шибках, а головне — настрій. Дивишся на малюнок і можеш його відчути.

Забравши частину тіла, Господь натомість зробив Нілові подарунок — час і наснагу, щоб малювати, щоб навчитися зберігати на папері те, що бачиш, і те, чого навіть іще не бачив. Раптом виявилося, що у цьому Ніл є особливим, бо коли люди бачили його малюнки, вони не казали «каліка», вони цокали язиками від захвату.

— Як ловко він малює! — говорили сусіди. — Талант від Бога!

Поступово він почав відчувати свою владу над світом — адже усе, що роблять люди, можна спочатку намалювати. Малюєш дім — а тоді вже будуєш. Малюєш рушник — і сідай вишивати. Зовсім несподівано малювання виявилося справжнім дивом. За допомогою олівця ти міг творити цілі світи, відчуваючи себе подібним до Господа.

І оце усвідомлення могутності, наближення до Творця — та поміняти на худобу?

Батько дивився запитально, чекаючи від Ніла останнього слова. І той сказав:

— Я буду малювати. Я поїду до Варшави, у школу мистецтва.

15

Антося боялася Грома, бо він супив свої чорні брови і завжди сварився на маму Устину. А дядько Зот захищав маму. І взагалі він був добрим, учив Антосю малювати і навіть вирізав для неї її літеру.

— Дивися, це літера А, — дядько Зот помастив дерево тампоном з фарбою і лишив відбиток на аркуші паперу. — А, — повторив він, потім стукнув поруч іще одну, за нею іще. —А! А! А! А!

— У мене немає стільки А, — серйозно заперечила дівчинка. — Ан-то-ся. Чуєш? Тільки одне.

— Але якщо ми захочемо написати інші слова, знадобиться багато А. От, наприклад «баба Марта», скільки потрібно А?

Антося один за одним склала пальчики на правій руці:

— Чотири. Я вже вмію рахувати. Але тільки до десяти, правда, мамо?

— Правда, — погодилася Устина, що прала білизну у довгих ночвах.

Дядько Зот засміявся:

— Ну значить, одна А буде твоя, а чотири — бабусиних.

— Ага! — обурилася Антося. — Чого це їй чотири, а мені лише одну?

— Так ти ж сама порахувала!

Очі Зота стали теплими, як лелітки у грубці — так було завжди, коли він грався з Антосею. Вони були різними, ці очі — то уважними та чіпкими, коли малював, тоді складалося враження, що він бачить не лише людей та предмети, але й те, що знаходилося під поверхнею, всередині, в душі. Принаймні Устині так здалося, коли він малював її портрет — аж мороз поза шкірою пішов від цього погляду. А бувало, що очі Зота ховалися під повіками так, що залишалася лише тоненька щілинка з якої іноді блимав погляд, немовби сигналив: я не сплю. Тоді він думав — чи то над новими малюнками, а чи то згадував щось —