Паперові солдати - Брати Капранови

— Тату, — Ніл прошепотів це кволими сухими губами, але той почув і підвів очі. — А мама...

Батько мовчки похитав головою.

— Мама, — повторив Ніл.

— На все воля Божа, — зітхнув батько і перехрестився.

Ніл заплющився, щоб знову провалитися у темряву, у забуття, яке рятує від лиха й від спогадів. Прийшов до тями від болю у лівій нозі. Її крутило і стискало, немовби паротяг повернувся та почав їздити по кістках усіма своїми колесами. Ніл спробував зігнути ногу, але не зміг. Тоді привстав на подушці, простягнув руки, щоб допомогти зігнутися неслухняному коліну, і раптом пальці провалилися у порожнечу. Він не знайшов власної ноги! Це було якесь марення. Ніл відкинув ковдру і мало не зімлів утретє. Лівої ноги не було. На її місці лежало щось замотане марлею, неначе лялька, щось коротке і потворне, що ніяк не могло бути його ногою. Ніл обмацав культю, і руки підтвердили те, що бачили очі — замість ноги був короткий обрубок, перебинтований та уповитий в біле.

— Шкода, — зітхнув дядько з сусіднього ліжка. — Такий молодий, а вже каліка.

«Це неможливо, — промайнуло в голові. — Мабуть, я сплю». Але цей поганий сон ніяк не хотів закінчуватися. В голові раз у раз крутилася одна й та сама картинка — паротяг, що вилітає з-за повороту, потім страшний удар — і темрява. Він і зараз відчував у нозі біль того удару. І знову мацав порожнє місце під ковдрою, і знову під пальцями була лише тканина простирадла. А ноги, його лівої ноги, не знаходилося.

Надійшла ніч, і уві сні, все знову повторилося, так що голова припиняла розуміти, де сон, а де правда, і в душі почала жевріти надія: от зараз прокинуся, і все стане на свої місця. Нога знайдеться. Але надійшов ранок, а потворна забинтована культя залишалася яв’ю.

А потім прийшов батько і поставив на тумбочку полумисок із коливом. Ніл дивився на нього, не тямлячи, що відбувається. А батько перехрестився і набрав колива у ложку.

— Упокой, Господи, душу новопреставленої Феодотії.

Ніл сахнувся цієї ложки, неначе змії. Але батько був наполегливим. І врешті відчувши на губах солодкий смак ритуальної страви, Ніл зрозумів, що втратив не лише ногу, і що все це — реальність.

Але як жити з такою реальністю хлопцю, якому от-от має виповнитися шістнадцять?

Рана заживала кілька тижнів. Міняючи пов’язки, лікар переконував Ніла у тому, що йому неймовірно пощастило — адже якби удар прийшовся на двадцять сантиметрів вище, то розтрощило б суглоб, а то й весь таз. А так вийшла акуратна культя, що на неї можна зробити дерев’яну ногу та ходити собі з милицею. Ніл мовчав. Він не плакав, бо ж хлопці не плачуть. Він просто відчував, що зникає — наче отак з однієї ноги він почав поступово стиратися, подібно до малюнка крейдою на шкільній дошці. Спочатку стерло маму, потім його ногу, а потім і все тіло, лінію за лінією.

І немовби для того, щоб відновити цей уявний малюнок, він попрохав батька принести папір та олівці.

Ніл завжди любив малювати. Але зараз малювання несподівано для нього перетворилося на манію, якийсь таємний культ. На папір він виливав увесь свій біль, як середньовічний екзорцист, виганяючи з душі демонів, а з голови думки.

На сьомий день до лікарні завітав гарно вдягнений пан, який відрекомендувався представником залізничної компанії. Він довго і скрушно зітхав, розглядаючи хворого:

— Такий молодий пан! Таке нещастя!

І пішов, пообіцявши, що компанія не залишить родину у біді. Що збитки буде компенсовано, а винних покарано.

Ніл слухав його мовчки, черкаючи олівцем по аркушику паперу.

Приходили брати, старший Федір стояв, опустивши голову, і не знав, що сказати, а молодший Анатось обіймався, тулився мокрим від сліз обличчям до братової шиї, і це було найважчим. Але Ніл все одно не заплакав.

Врешті батько приніс милиці, які зробив сам, і Ніл почав учитися ходити. Виявилося, що це не так просто — рівновага ніяк не знаходилася, а дерев’яні упори натирали під пахвами так, що до них довелося пошити м’які підкладки. Найбільше ж заважала ліва, не існуюча нога. Тіло, що звикло спиратися на неї, постійно вводило в оману і замість опори знаходило порожнечу. Ніл падав, але потім піднімався, кожен раз відмовляючись від допомоги батька й братів.

Зрештою додому пішов на власних ногах, а точніше на одній нозі. Ліву порожню штанину заправив за пояс, щоб не теліпалася у повітрі. Вдома сів на ґанку, обпер милиці на стіну, і вперше заплакав, беззвучно і скупо, оглядаючи сліпими від сліз очима рідне подвір’я.

Несподівано він виявив, що дні стали безкінечно довгими. Батько з Федором ішли у поле — а він залишався сидіти на ґанку, немов древній дід. Збігати пограти з хлопцями у м’яч — раніше це зайняло б пів дня, але зараз він міг лише прислухатися до далеких голосів на вулиці. Навіть сходити до криниці по воду — і те було задачею надзвичайною.

Тому весь день він малював. Бо чорні лінії на білому папері звільняли його від чорного мороку, який приніс із собою паротяг. Отак по одному штриху, по одній рисці цей морок виливався на біле тло, перетворюючись на курку чи козу, собаку чи верстат.

А потім прийшла Ганнуся. Вони дружили давно — скоро вже пів року. Разом гуляли берегом звивистої Горині і навіть цілувалися, як годиться парубку з дівчиною. Ніл вважав Ганнусю своєю нареченою, щоправда, про це нікому не казав, щоб не насміялися. І вона теж завжди розцвітала, коли бачила його — стрункого, худорлявого з ясними очима. Вони були чудовою парою.

Щоправда Ганнуся жодного разу не провідала його, поки лежав у лікарні, але на це не варто було нарікати. Молоду дівчину не годиться лякати виглядом потворних ран та хворих людей.

Але врешті-решт вона прийшла — і це головне.

Ніл підвівся назустріч, спираючись на милиці.

— Слава Ісу! — привіталася дівчина.

— Навіки слава! Який я радий тебе бачити!

Вона посміхнулася, але кутики губів залишалися напруженими.

— Мені дуже жаль того, що сталося з тобою і з твоєю матінкою. Як ти почуваєшся?

— Та от, — він розвів руки з костурами у різні боки й залишився стояти на одній нозі. — Тепер я наче чапля.

Дівчина сумно подивилася на нього і промовчала.

— Нічого, — удавано-бадьоро сказав Ніл.