Паперові солдати - Брати Капранови
Він взагалі був дуже ґрунтовним у всьому — одне слово, художник, у нього кожен штрих має бути на місці.
— А що це ви робите? — поцікавилася Устина.
— Їх треба виварити в олії, — не перериваючи роботи відповів Зот. — Деревина ущільниться і стане тривкішою. Тоді форма довше прослужить.
Жінка зітхнула.
— От якби ще людину можна було отак ущільнити. Бо іноді відчуваєш, що сили закінчуються.
Зот підняв голову. Очі його дивилися на Устину так, як під час сеансів малювання портрету — уважно та глибоко, неначе огортали м’яким павутинням.
— Така молода жінка і не має сил?
Вона відвернула голову, щоб не відчувати цей погляд.
— Сили є, коли є надія.
— А ви хіба не маєте надії?
— Іноді здається, що ні.
Вона поглянула скоса. Зот уже повернувся до складання дощок — приміряв, витягав, обертав, а тоді знову.
— Не вірю, — похитав головою він. — Мати таку чудову донечку і не мати надії...
— Донечку... — голос Устини був гірким на смак. — Їй скоро до школи. Радянської. І що з неї виросте? Комсомолка? Чи іще гірше.
— Ну, навряд чи ви дозволите зробити з неї комсомолку. Ви ж були у «Пласті»?
— У «Соколі».
— От бачите, навіть за поляків ви отримали правильне виховання.
Устина невесело всміхнулася.
— Та правильне. Якщо вас у хаті приймаю.
Зот знову подивився на не неї довгим поглядом, але вона вже не відвела очей.
— Пробачте, що піддаємо вас небезпеці, але...
— Та що там небезпека? Я їм чоловіка ніколи не пробачу.
— Ви ж казали, що його німці забрали.
— Які там німці?! У ліс пішов, до вас. І десь там згинув. А про німців, це я так, для кумуністів вигадала.
— А-а!
Зот вклав у золінник останню форму і погладив рукою його чавунний бік, неначе мав справу із живою істотою.
— Допоможете мені олії налити?
— Звісно, — Устина підхопилася, взяла важку бляшанку та почала акуратно наповнювати горщик.
Зот дивився на її руки, ніби бачив щось особливе.
— Знаєте, Устино, якщо ми за поляків себе не втратили, і за царя-імператора не здалися, то й за комуністів виживемо. Україна вічна.
Олія швидко наповнила ємність, дошки спливли у ній, але вперлися у краї посудини, і Устина зрозуміла, чому їх так довго й ретельно складав художник.
— Тоді нащо все це? — вона кивнула на кліше у глечику. — Якщо ви кажете, що все одно виживемо.
Зот посміхнувся у вуса.
— Для того, щоб вижити, треба виживати. Тобто активно діяти. Не тільки тілом, але й розумом.
Устина поставила бляшанку на стіл.
— Але ж важко це.
— Я знаю, — кивнув він.
— Та вам що, ви чоловік, — Устина раптом вкусила себе за язика і винувато подивилася на потворну дерев’янку, що заміняла Зотові ліву ногу. — Пробачте, я бздуру бовкнула, — сказала вона.
Він ковтнув сухим горлом.
— Не таку вже й бздуру. Я й справді чоловік, не дивіться, що каліка.
— Але як вам з вашою ногою, та по криївках...
Зот посміхнувся дещо штучно.
— Та вже дев’ятий рік у лісі. Звик.
— Дев’ятий рік! — сплеснула руками Устина. — Це неможливо.
— Як бачите... Я ж не ногами воюю, а олівцем.
Вона обіруч взяла золінник з дощечками.
— Це у пічку?
— Давайте я допоможу, — підхопився був Зот, але вона вже підняла та понесла важкий горщик до печі.
— Я білизну в ньому золю, а ці штуки бігме не важчі.
Він помовчав і раптом запитав:
— Скажіть, а ви й справді вважаєте, що це все не має сенсу? — це запитання було настільки несподіваним, що Устина зупинилася і мало не впустила своєї ноші.
— Що ви таке говорите?
— Можливо, не ви. А інші вважають. Але це неправда.
Вона поставила горщик у пічку, обернулася та мовчки стала, спираючись на припічок. Зот провів поглядом по її фігурі, неначе виміряв кожну клітинку. Від цього споглядання Устина відчула себе незграбною.
— Не дивіться на мене так.
Він посміхнувся.
— Розумієте, ви тоді ще не народилися, але я пам’ятаю, як Польща отримала незалежність. Знаєте, як?
Устина похитала головою.
— Її подарували. Переможці на Версальській конференції. Сказали: най буде Польща, якщо вона вже так хоче.
— То й що? — не зрозуміла Устина.
— Треба хотіти, — усмішка знову пробігла попід вусами Зота. — Міжнародна ситуація зараз така, що не тепер, так у четвер СРСР опиниться один проти всіх. Друг Грім вам може про це докладно розповісти...
— Він мені нічого не розповідає, лише свариться, — очі Устини звузилися від образи. — Це не так, се не так.
Стосунки з Громом зачіпали її гордість, але доводилося терпіти.
— Дарма, — зітхнув Зот. — Значить повірте мені. Коли постане питання розвалу радянської імперії, в Україні мають знайтися люди, які скажуть: ми — українці, нам потрібна незалежність, ми продовжуємо боротьбу.
Устина не розумілася на геополітиці, тому у відповідь зітхнула:
— А доживемо?
— Не знаю. Діти доживуть.
— А ви маєте дітей?
Він невесело всміхнувся.
— Я ногу втратив у шістнадцять. Самі розумієте, який з мене кавалер. Зате ви маєте Антосю.
Устина відчула ком, що підкотився до горла.
— Страшно, — сказала вона.
— Страшно, коли раптом втрачаєш все і не знаєш, що робити. А коли вирішив, що головне, а що ні, страх відступає.
— Головне?
— Так, головне. У мене головне — малювання. Це моя зброя, моя служба, моя доля. Коли в мене стрілятиме емґебешник, я дивитимуся йому в обличчя. Щоб побачити, як воно змінюється при натисканні спускового гачка.
— Що ви таке говорите, їй-богу!
Устина спересердя махнула на Зота рукою. Треба ж, тільки почала заспокоюватися, а він все зіпсував! Чоловіки такі черстві!
А ввечері пічка знову наповнилася баняками та горщиками — і тепер уже не з олією, а з чистою водою. Бо Устина замислила влаштувати лазню для своїх постояльців. На підлозі стояли ночви та миски, у повітрі висіла пара, вікна було щільно завішано, щоб назовні не пробивався жоден промінчик світла.
Антосю відправили спати — як воно і годиться дитині, коли настає ніч. Бабка Марта допомагала Устині носити воду, совати важкі чавунки з окропом та витирати калюжі, які