Паперові солдати - Брати Капранови
— Нічого, зате ти тепер капітан не тільки зовні, але й з середини.
— Та іди ти! — Стекляр невпевнено рукою потягнувся за склянкою.
— Закуси, — дбайливо підказав Мудрицький.
— Салом, щоб легше пройшла! — загиготів Маркелов і провів рукою по горлу згори-вниз.
Попри поради Стекляр влив у себе ще сто грамів, і лише потім схопив банку з тушениною та ножем почав жадібно виколупувати звідти жилавий вміст. Добродушний розпорядник поклав сало на хліб і посунув товаришу. Проте цей дружній жест викликав у того несподівано гостру реакцію.
— Я тепер теж к-капітан, поняв? — п’яно-агресивно проголосив Стекляр.
— І що? — Маркелов дивився скептично.
— А те, що я тепер т-тобі не молодший за званням, поняв?
— А! Це! Ну то ти у нас ніколи не був молодшим. Керівник слідчої групи як-не-як. Товариш начальник.
— І начальник! А знаєш, чому мене призначили к-к-керівником, а не тебе? — Стекляр підняв важкі від горілки очі на колегу.
— Бо полковник сказав, що ти мозга, — спокійно відповів Маркелов і налив собі пів склянки.
— Мозга! — стукнув по столу Стекляр і одразу задмухав на забиту цим ударом долоню. — Чорт!
— Закушуй, мозга, бо розвезе, — порадив Маркелов.
— Не р-розвезе. Я на фронті...
— Спирт не розбавляв. Чули вже. Усі жлуктали шампанське, а ти спирт.
— Яке шампанське? — не зрозумів Стекляр. — Не було шампанського.
— Ну, за зірочку! Дай бог не остання! — Маркелов поспіхом вихилив свою горілку і теж взявся за тушенину.
Каламутні очі новоспеченого капітана супроводжували кожен його рух.
— К-капітан! — сказав той нарешті. — От ти мене одразу не злюбив, так?
— А за що тебе любити? Ти ж не баба.
— Ні. Не баба, — погодився Стекляр. — А все одно от скажи, ти скільки вже в головному управлінні?
Клеванський опер знизав плечима:
— А от як групу організували, одразу. Більше місяця.
— Щодня ходиш? — зіщулився Стекляр.
— А ти що, відділ кадрів? — незлостиво огризнувся той.
— Щодня, — голова керівника групи смикнулася, зображуючи кивок. — А скільки сходинок до нашої кімнати, знаєш?
— В смислі? — Маркелов злегка розгубився.
— В прямому. Скільки сходинок ти топаєш ногами? Щодня?
Оперативних подивився на колег, почухав потилицю.
— Ну як... четвертий поверх... скільки...
— А й справді, скільки? — здивовано повторив бібліотекар.
— Скільки-скільки, — перекривив його Стекляр. — Тридцять чотири! А скільки кроків звідси до тюрми?
— Та іди ти! — махнув рукою Маркелов.
— Тому що не знаєш! Щодня ходиш і не знаєш! — Стекляр посунув до молодшого за званням склянку. — Наливай!
Той захоплено похитав головою і відкоркував нову пляшку:
— Мозга!
— От! — підняв палець Стекляр. — А ще я знаю, скільки аркушів у справі, яку ми ведемо. А ви не знаєте?
— Ти краще порахуй, скільки зірочок на твоїх погонах.
— Вісім! — одразу огризнувся Стекляр, потім гикнув. — Точніше, сім. Ех ви! — він взяв склянку, понюхав горілку, скривився, а потім одним духом вихилив її.
У двері постукали. На порозі з’явився вістовий.
— Товаришу капітан! — козирнув він. — З Клевані повідомляють, що виявили бандитський бункер!
— Виїздимо! — Маркелов одразу протверезішав, схопив зі стільця свого кашкета та обернувся до Стекляра. — Борь!
Але той вже упав обличчям на стіл, і лише гучне сопіння видавало наявність життя в отруєному горілкою тілі.
Маркелов подивився на керівника, плюнув на підлогу і вдягнув кашкет.
— Ех ти, мозга! — потім обернувся до Мудрицького. — Чого сидимо, лейтенанте? Поїхали!
Начальник Клеванського відділу МҐБ тягнувся перед своїм підлеглим, немовби перед великим начальством — от що робить належність до спеціальної групи в обласному управлінні.
— Наші агенти доповіли про те, що на хуторі Жуківка бачили бандитів.
Маркелов відригнув — нема гіршого, ніж перервати пиятику.
— У кого? — запитав він.
— Ланкова колгоспу «8 березня».
— Допитували?
— Ображаєш! Особисто.
— Ну і?
Начальник відділу здвигнув плечима:
— У мене склалося враження, що вона щось мутить. Чи то в неї у самої бункер, а чи вона знає, де він.
Маркелов подивився на Мудрицького, немовби шукаючи підтримки.
— Думаю, треба їхати на місце. Скільки у вас людей?
— А то ти не знаєш, — знову смикнув плечем начальник.
До кузова вантажівки завантажили весь оперативний склад відділу, собаку з інструктором, на допомогу начальник випросив у місцевому гарнізоні сімох солдатів з кулеметом. Маркелов озброїв Мудрицького стареньким ППШ, що зберігався у зброярці про всяк випадок, і посадив у коляску мотоцикла:
— Тримай на колінах, так, щоб здалеку було видно.
Руки лейтенанта помітно тремтіли, але зброю взяли впевнено. Ну нічого, звикне бібліотекар.
На Жуківку — маленький хутір біля узлісся — вів путівець, тому поки доїхали, усі наковталися пилюки, а піт, що його утирали з облич, залишив за собою брудні розводи. Але врешті-решт доїхали. Землянка, яка викликала підозри, ховалася у западині і задньою своєю стіною тулилася просто до глиняного горба так, що складалося враження, що вона виросла просто з нього, наче гриб юдине вухо зі стовбура бузини. Стріха, що вінчала невисокі стіни, мала сліди нещодавнього ремонту, але колгоспна ланкова цілком могла собі вибити на це матеріали. До вхідних дверей спускалися сходинки, вибрані у глині та вкриті дошками.
Маркелов підійшов до кабіни вантажівки і декілька хвилин радився із начальником, після чого скомандував:
— Кулемет ставимо біля цього дерева. Приціл на вікна. Особовому складу розсередитися навкруги хати. Зброю на товсь! — стало зрозумілим, що він отримав право розпоряджатися тут усім.
Чоботи застукали по дерев’яному дну кузова, забряжчала зброя — бійці займали позиції. Інструктор із собакою вже стояв біля машини, чекаючи на розпорядження. Лейтенант Мудрицький помітно зблід, пальці його судомно стискали приклад ППШ.
— Їх там багато?
Маркелов скептично оглянув колегу:
— Коли ми про це довідаємося, буде пізно. У бункерах зараз лише ті, кому немає дороги назад. Вони як дикі звіри. Поки живі — кусають, а в полон не здаються.
Начальник відділу завбачливо залишився у кабіні вантажівки — сказав, що звідти краще видно ситуацію. Маркелов гучно вилаявся для підняття бойового духу і разом зі зблідлим Мудрицьким та інструктором з собакою рушив до землянки. На стукіт у двері відчинила господиня — бідно, але охайно одягнута жінка.