Паперові солдати - Брати Капранови
Батько подивився на нього, примруживши око:
— Щось ти, Володьку, туманиш.
Білл засміявся:
— Та ви ще хитріші за маму! Але все одно нічого не скажу. Самі побачите.
Нарешті дорога пробігла повз табличку «Велкам ту Іст Дайм», тож настав час завернути на путівець, щоправда цілком пристойний. Ще чверть години — і машина пригальмувала біля світлого будинку з терасою, за яким виднілися господарські споруди.
— Приїхали! — урочисто видихнув Білл, виліз з-за керма і спокійно пішов до ґанку, немовби приїхав у гості до добрих друзів.
Батьки дивилися то на нього, то одне на одного, поки врешті тато несміливо відкрив дверцята та обережно, ніби чогось боявся, спустив ноги на землю. Тим часом Білл одним стрибком заскочив на терасу, обернувся до батьків і розкинув руки.
— Ласкаво просимо додому! — сказав він.
При цих словах мати, яка саме наважилася вийти з машини, впала назад на сидіння. Батько сперся рукою на капот, щоб не втратити рівновагу.
— Що це? — голос його тремтів.
— Ферма «Титла», — просто, неначе йшлося про щось пересічне, відповів Білл. — Тепер це наш дім.
Мама сплеснула руками, а потім схопилася за серце. Тато вільною рукою протер очі, немовби відганяючи мару.
— Ти жартуєш?
— Хіба такими речами жартують? — Білл зіскочив з тераси, підбіг до машини і допоміг мамі вибратися назовні. Потім взяв її за руку і повів за собою.
Вона мацала сухими пальцями поручні тераси, обшивку стін, скло вікон, не в змозі повірити. Батько, що завмер був біля машини, побачивши, що дружина його випередила, одразу ожив і миттю приєднався до своїх.
— Ти кажеш, ферма. А що, і земля є?
— Є, — Білл відверто насолоджувався враженням, яке справив на батьків. — Сто п’ятдесят акрів.
— Сто п’ятдесят... — повторив батько. — Тільки я цих клятих акрів не знаю. А по-нашому це скільки?
— Десь із сто моргів, — Білл був готувався до такого запитання і заздалегідь перерахував американські акри на галицьку міру.
— Сто моргів! — захоплено повторив батько. — То ми великі ґазди!
— Титли завжди були ґаздами, чи не так? — засміявся Білл.
— Ет, синку, — зітхнула мати. — Якби воно так, то ґаздували б у наших Підгайцях, а не теліжилися по світах.
— Нічого, матусю, більше не будемо теліжитися! Тепер наш дім тут!
Білл щасливо засміявся, розкинув руки та обернувся навколо себе на каблуках, мовби обіймаючи весь світ навколо себе. Тато й мати лише охкали та озиралися.
— Велкам! — Білл широким жестом розчахнув двері, що вели до будинку.
Батько вже зробив був крок до порогу, і тут почалися несподівані проблеми.
Мати раптом сказала:
— Стій!
— Що? — не зрозумів Білл.
— Не годиться господарю першому в хату заходити.
— Чому?
— Чому-чому... Тому що чужі люди його будували, хтозна, що вони робили... — вона стурбовано озирнулася навкруги. — Тваринки якісь тут є?
— Які тваринки?
— Не знаю, свійські. Песик чи кицька, чи, може кури, кролики, що завгодно.
Батько кивнув, погоджуючись. Білл гмикнув і розгублено почухав потилицю:
— Не знаю, зараз пошукаю, може вполюю когось. — Хоча кого можна сподіватися вполювати на віддаленій фермі, з якої вже давненько виїхали господарі.
Саме після цього Білл і вимушений був оглядати усі закутки великого двору, поки не почув із сараю оце пискляве «няв». Розбираючи кучу мотлоху у пошуках втікача, він завбачливо перекладав речі на дві сторони, щоб заблокувати напрямки можливої втечі і врешті опинився таки сам на сам із затиснутим у кут кошеням, яке вигнуло спину і люто сичало.
— Знайшов! — крикнув Білл радісно і обережно взяв свою знахідку на руки. — Ти диви! Дряпається!
Кошеня одразу вчепилося в сорочку і занявчало, але Біллові це вже не заважало. Головне — виконати забаганку матері. Але на цьому проблеми не скінчилися.
— А чому ти нас не попередив, що будуть входини? Треба ж хліб, рушник. Щоб усе за звичаєм.
Білл зовсім розгубився. Він, народжений в Америці, навіть не уявляв, що його сюрприз вимагатиме до себе таких складних і незрозумілих речей.
— Ну, хліб, не знаю... Я взяв обід для нас. Там є пиріг. Пиріг підійде?
— З чим пиріг? — пожвавішав батько, який, певно, зголоднів.
— З куркою. В багажнику скринька.
Батько схвально кивнув та пішов до машини. За якусь хвилину він повернувся із плетеною скринькою в руках. Мама відкрила її та видобула круглий пиріг з куркою. Подивилася на нього критично, зітхнула, потім зняла з голови хустку, обернула нею пиріг та вручила чоловікові:
— Тримай!
Він послухався. Але і це було іще не все. Мама заозиралася, немовби шукала іще чогось. Потім полізла за пазуху і видобула назовні свій натільний хрестик.
— Годилося б ікону. Але, гадаю, і хрестик згодиться. Як скажеш, Петре?
— Згодиться, — кивнув чоловік.
— Ну, тепер можна заходити, — мати підійшла до порогу. — Пускай кицьку, — скомандувала вона.
Білл відчепив від сорочки перелякане кошеня та обережно поставив на поріг. Рудий знайда одразу заспокоївся, нахилив голову, немовби роздивлявся щось, і зробив крок у новий дім.
— Хай на ньому все й окотиться, — пробурмотіла мати. — Тепер ти, — скомандувала вона чоловікові. Той переступив поріг і зупинився. Слідом, з натільним хрестиком в руках, зайшла сама і перехрестила усі кутки хати.
Білл зачаровано дивився на це.
— А мені вже можна?
— Звісно, можна. Чого ти там стоїш? — здивувалася мати. — Заходь, показуй, де тут що.
Дім був невеликий, але затишний — чотири спальні на другому поверсі, вітальня та кухня. Ну й, звісно, тераса — розкіш, не доступна більшості у галасливому Йонкерсі.
— Фіраночки треба, — бурмотіла мати, обходячи нові володіння. — Не годиться, щоб чужі люди в хату заглядали.
— Звідки ж тут чужі люди? — засміявся Білл.
— Ой синку, волоцюг скрізь вистачає.
Потім вона взялася керувати підготовкою до обіду, і хоч все було зібране ще у місті — тарілки, бокали, вино — тільки виклади на стіл, все одно процес підготовки перетворився на метушню, зітхання та охкання.
Врешті-решт усі всілися на терасі, Білл розлив вино, а батько розрізав пиріг.
— Ну, хай пан Бог благословить!
Їли із велетенським апетитом, виделки гучно стукали об тарілки — чи то далася взнаки