Паперові солдати - Брати Капранови

— Чуєш, а у твоєму трактаті з психології Гуфі немає нічого про поцілунки?

Арт занепокоєно подивився на друга:

— Ти забагато працюєш.

— Ні, я серйозно. Уяви, що Гуфі раптом поцілувала Білосніжка.

На губах Арта промайнула легка посмішка:

— Старий, кому може спасти на думку поцілувати Гуфі? І вже точно не Білосніжці, тому що вона з іншого мультфільму. А в чому проблема?

Білл, як міг докладно, пояснив суть питання. Арт вислухав і почухав потилицю:

— Це й актору непросто зіграти. Слухай, може, запропонувати босу запросити Кларка Гейбла?

— Це не його репертуар. І потім, ЕмДжіЕм ніколи не дозволить йому прийти до нас.

— Справді. Але без актора тут ніяк, — резюмував Арт, лише додавши Біллові головного болю.

Йому навіть снитися почала Білосніжка. Неначе сам він — Буркотун, і під час поцілунку намагається підгледіти за цим у дзеркало, а те у відповідь тільки противним голосом рипить: «Хоч обійди усі світи, красивішої не знайти!»

Білл настільки занурився у роботу, що практично припинив звертати увагу на те, що відбувалося навкруги. Тому коли одного разу він схилився над своїм столом у студії, намагаючись відновити побачений сон та покласти його на папір, не зміг зауважити, що у кімнаті з’явилася ще одна особа. Зосереджений на малюванні, він не почув легких кроків, які наближалися до нього, та легкого шепотіння, що прокотилося над сусідніми столами. І лише коли відчув на щоці легкий доторк ніжних губів та гаряче дихання, здригнувся та здивовано підвів голову.

Поруч стояла дівчина, одна з натурниць, що їх малювали на майстер-класах. Її розкішні червоні губи привідкрилися у посмішці, а очі блищали задиркувато. Арт Беббіт за сусіднім столом буквально заходився від реготу.

— Бачив би ти своє обличчя! — у паузі між нападами сміху промовив він.

Білл подивився у дзеркало, що покривало стіну над столом. І справді, вигляд він мав збентежений — щоки почервоніли, а очі за окулярами не могли знайти фокусу. Звичний до замальовування власних гримас, він тут-таки взявся до олівця, але Арт посерйознішав і вказав на кінокамеру, що стояла перед ним:

— Не поспішай. Все знято. Зараз здамо у проявку, і завтра ти все замалюєш, кадр за кадром.

— Це ти вигадав? — Білл усе ще не міг прийти до тями.

— Ну звісно. А Адрієн ласкаво погодилася допомогти. Дякую, Адрієн, — сказав він дівчині.

Та присіла у невеличкому кніксені.

Білл подивився на Арта, потім на неї:

— Дякую, Адрієн, — сказав він.

— Нема за що, — посміхнулася дівчина. — Завжди рада допомогти. Звертайся.

10

Маленька срібляста зірочка лежала на дні склянки з горілкою, і світло, переломлюючись через скляні грані, множило її образ в очах Бориса Стекляра. Так — дві. А так — три. Як на погонах старшого лейтенанта. Але насправді зірочка була четвертою, а чотири зірочки — це капітан. Чергове і заслужене звання.

— Страшно? — під’южив Маркелов, до сьогодні старший за званням, а значить — розпорядник ритуалу.

— Мені? — старший лейтенант, а точніше уже капітан Стекляр, обурено звів брови. — Я на передовій спирт не розбавляв.

Старший лейтенант Мудрицький, відтепер наймолодший за званням у групі, з повагою подивився на колегу. Він на передовій не був. А Маркелов гмикнув:

— Тоді не чаклуй, а пий! Нам теж хочеться.

Стекляр обережно двома пальцями взяв двістіграмову склянку, налиту до краю. Зірочка на денці ще раз підморгнула йому. Обережно, щоб не пролити ані краплинки, новоспечений капітан підніс горілку до губів і почав пити — спочатку повільно, а потім все швидше, щоб пекуча рідина не затримувалася у роті. Утім, наприкінці він знову сповільнив темп і обережно губами впіймав залізну зірочку — немовби поцілував.

— Мужик! — схвально кивнув Маркелов.

Бібліотекар, якому до звання капітана лишалося ще кілька років, лише зітхнув. Капітан-розпорядник своїми грубими пальцями зняв зірочку з губ Стекляра і, точно відмірявши відстань, причепив її до золотавого погона. Тоді витрусив зі склянки останні краплі рідини і поклав на дно другу зірочку.

— Наливай! — звелів він Мудрицькому, який сидів біля пляшок з горілкою.

Той налив знову по самісінькі вінця. Стекляр, якому від перших двохсот грамів очі вже полізли на лоба, важко відсапувався. В роті пекло вогнем, але закусювати за правилами не годилося — тим більше, якщо хвалишся, як жлуктав на фронті спирт. Але наступна порція вже стояла перед очима, і з дна звабливо підморгувала нова зірочка — на другий погон. Стекляр зітхнув і обережно взяв гранчак.

Перші ковтки пішли добре, але потім організм почав протестувати проти такої дози. Зупинятися, втім, було не можна, тому новоспечений капітан вирішив прискорити процес, різко перевернув склянку в себе, широко розкривши рота, похлинувся, закашлявся, втім мужньо стулив зуби — адже пролити горілку у таку мить вважалося гріхом. Якусь мить він тримав її в роті, потім продихався і врешті одним величезним ковтком поглинув усе до краплинки.

— Молодець! Тепер ти справжній капітан! — Мудрицький схвально подивився і простягнув руку. — Давай зірочку.

— Зірочку? — Стекляр скосив очі на дно склянки. Там було порожньо. Потім провів язиком по зубах, але в роті теж нічого не було. Глянув на стіл — чи не впала. Потім собі на коліна. На підлогу...

— Ну! — підігнав розпорядник.

— Немає, — розгублено мовив Стекляр.

— Кого немає?

— Зі-зірочки, — від горілки та розгубленості на Стекляра напала гикавка.

— Як це, немає? Була ж.

— Н-не знаю.

Бібліотекар нахилився і уважно оглянув стіл, потім привстав і обмацав Стеклярові кітель — чи не завалилася кудись, поки дебелий Маркелов дивився на це згори-вниз:

— Ну ти даєш!

— Може, проковтнув? — акуратист-лейтенант уважно роздивлявся підлогу, але марно.

— Я-як можна проковтнути зірочку? Вона ж-же го-го-стра, — новоспечений капітан відчув, як тіло зсередини починає горіти, чи то від горілки, а чи то від подряпин, що їх завдавала загублена зірочка.

— Завтра в сортирі пошукаєш, — загиготів Маркелов. — Лейтенант, наливай! Що ми як не люди!

На столі стояли банки з консервами, горілка, хліб та сало — те, що можуть дозволити собі чоловіки на службі. Молодший за званням розлив по сто грамів. Розпорядник підняв свою