Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— «І побачив я ангела, який сходив з неба і мав ключ від безодні» — мовою оригіналу.

— Арамейською? Коптською?

— Давньогрецькою.

— Так, ангелон, абуссо, знайомі слова... «Апокаліпсис»?

— Який наразі відкладається.

— Якого взагалі й подумки могло не бути, якби ми краще шукали вихід... Шкода, що не знайшли його вчора...

— Певне, інакше ми б не поговорили багато про що, — подумала Марина, але голосно не озвучила цього, пам’ятаючи недавній гнів Романа, який не хотілося провокувати знову. А втім, якби не той гнів, невідомо скільки сиділи б вони в тій печері й любо розмовляли. А так виник поштовх реально щось робити.

— Хоча ми й просиділи в цій довбаній печері дещо задовго, все одно добре, що не було зв’язку і ми не викликали бригаду рятувальників, — реготав Роман, — от вони б посміялися з нас!

— Так, Романе. «Хто визволиться сам, той стане вільним, хто визволить кого, в неволю візьме».

— А це з якої релігії?

— Це казав один чарівник-віщун, — відповіла Марина.

— Золоті слова, — підтвердив Роман.

До готелю Марина з Романом рухалися напрочуд швидко. Дорога вела вниз і була широка й добре вимощена. Якщо зрідка проїздила якась машина, її наближення було би чутно здаля, і вони встигали відступити праворуч, до каменистої гори і дати дорогу автомобілю чи мікроавтобусу. А ліворуч був надійний бар’єр, за яким зяяло знайоме провалля, на яке вони обоє дивилися вже не з жахом, а з цікавістю. Вони йшли мовчки, і Роман тримав Марину за руку, а вона не намагалась неодмінно схопити його під руку й притиснути його лікоть до грудей.

Пролунав телефонний дзвоник від Жанни.

— Донечко, все гаразд! Ми з татом вийшли трохи прогулятися і опинилися поза зоною!

— Ти в своєму репертуарі, мамо! Тато тобі, як завжди, дорожчий за єдину дочку!

— Тато скоро зробить мамі ще одну, — Роман вирвав з рук Марини смартфон.

— І теж відпровадить її до бабусі?

Голос у Жанни веселий, вона звикла до свого родинного стану, в якому є свої переваги.

Роман різко зупинився, перевірив кишені свого жилета. Все на місці: документи, банківські картки, смартфон.

— Менше ніж годину тому все це було глибоко не потрібним, — гмикнув він. — А тепер знову вельми стане в пригоді.

— Але ти забув у Печері кохання «Петрому», — сказала Марина.

— Точно! — вигукнув Роман. — Але ж вертатися ми не будемо. Правда, не будемо? В Лариси Кікнос напевне є авторські примірники.

— Є. Повний комплект. Нікому ще не дарувала. Навіть власний чоловік купив свій примірник у книгарні «Книга — найкращий дарунок».

— А до речі, невідомо, чи став би власний чоловік це читати, якщо би дарувала... Зараз буде зовсім темно, давай рухатися трохи швидше. Хоча, розумію, що ти ледь тягнеш ноги. Я, зрештою, теж.

У холі готелю «Гірські вершини» їм повідомили, що час їхнього проживання збіг сьогодні вранці. Оскільки вони не продовжили проживання ще на добу, то їх виселили, і до їхньої кімнати вже заселилися інші люди. Поки дівчина на рецепції доводила до їхнього відома цю інформацію, коридорний виніс із камери схову їхні дорожні сумки, а речі, які вони лишили неспакованими, були зашиті в пластикові пакети. Пакети були завеликі для піжам та зубних щіток, які безпорадно метушилися по простору за цупкими напівпрозорими стінками.

Їм сказали, що вільних номерів класу стандарт у «Гірських вершинах» наразі нема, тож їм можуть викликати таксі до залізничної станції. Але поки ще вільні кімнати класу «напівлюкс» і «люкс», ось прейскурант.

Роман, який ніколи не вагався, чи платити за «напівлюкс», якщо не було «стандарту», вирішив посперечатися з «Гірськими вершинами», які виявилися такими негостинними до потерпілих від каменепаду.

— Але ж, пані, ми потрапили під каменепад, про який адміністрація «Гірських вершин» не могла не знати.

Дівчина на рецепції щось промукала.

— І нам ніхто не прийшов на допомогу, ми самі вибиралися із небезпечних для життя ситуацій. До того ж не працював мобільний зв’язок.

— Так, з вами не могли зв’язатися за вказаними телефонами, ви були поза зоною, — знову перейшла до наступу дівчина.

— Але ж ми не з власної волі не змогли повернутися до готелю вчасно!

— Але ж ви не страхувалися від каменепаду! — рецепторка відчайдушно захищала позиції своїх роботодавців.

— А у вас є така послуга? — вигукнув Роман.

— А хіба від каменепаду можна застрахуватися? — прошепотіла Марина.

— Так, можна, — невпевнено відповіла рецепторка.

— То чому нам цю послугу не запропонували при поселенні в готель, який розташований в загроженій каменепадом місцевості? — не здавався Роман.

— А ви питали про можливість укладання угоди страхування від ймовірності каменепаду? — тримала оборону рецепторка.

— То я вимагаю текст угоди страхування зараз, і я підпишу її, перш ніж платити ту ціну, яку ви заломили за номер «люкс», — Роман тицьнув пальцем у прейскурант: — Тож прошу негайно роздрукувати текст страхової угоди, який ми підпишемо, тільки-но ознайомимося.

Дівчина нервово схопилася з місця, побігла до кімнатки за рецепцією, звідки зателефонувала кільком абонентам, намагаючись говорити тихо. Повернулася із неймовірно привітною усмішкою, яка буває на обличчях обслуги дуже заможних клієнтів. І вручила Романові й Марині ключа від номера «люкс», який на цю ніч вони можуть займати коштом адміністрації готелю.

— Ваші речі вже там! Прошу, четвертий поверх, там лише один номер, ліворуч ваш персональний ліфт із сердечками на дверях.

Коли Роман з Мариною рушили до ліфта, їм навздогін пролунало:

— Вам вечерю в номер? Червона кнопка на столику у вітальні!

Номер складався із двох великих кімнат: вітальні й спальні. Розкіш люксу не справляла враження, настільки вони були виснажені каменепадом. Але білосніжна білизна величезного ліжка формату 3 на 3 нагадала про радісну можливість відпочинку.

— Хто перший іде в душ? — спитала Марина.

— А хто нам заважає піти туди разом? — відповів Роман. — Ми, здається, вже багато років перебуваємо в законному шлюбі.

Під душем Марина розглядає Романа. Ледь торкнулася пальцями його загоєних рубців на грудях і на животі. Глянула й нижче. Під теплою водою відбувалося пробудження його чоловічих сил, яке розпочалося в Печері Кохання.

— Можеш і там доторкнутися.

— Йому каменепад, як не дивно, пішов на користь.

— Йому чи мені?... На честь цього можна й випити. — Роман виліз з-під душу й обгорнувся рушником, — я зараз щось замовлю. А ти домивайся. Have your time.

Марина ще довго пробула