Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Ми з батьком стали жити вдвох. Я ж тобі розповідав про сестер матері.
— Серед них Мелани не було, наскільки мені відомо.
— Сестри матері — то були винятково дуже пристойні, можна навіть сказати, порядні жінки, хоча це той випадок, коли слово «порядні» має негативну конотацію. Я їздив пару років тому на Старий Цвинтар, вони всі вже вляглися поряд з матір’ю.
— А Альберта спалили на погребальному вогнищі за містом, я пам’ятаю, ти розповідав.
— Так, ти ще лишалася в лікарні після відкопу, а я все організував, як він просив. Порох розвіяли над нашим садом, але я лишив собі невеличку торбинку з його порохом... Покажу тобі, якщо виберемося.
— Стільки обіцянь... на випадок, якщо виберемося...
— Але про Мелану розповідаю зараз. Мелана прийшла до нас нізвідки і невідомо куди пішла... Отже, ми з батьком стали жити вдвох. Ми давали собі раду, навіть не думали брати якусь служебку. Ми дружили. Мій батько був класний.
— Я знаю, Романе, хоча й бачила його один раз, і дуже недовго.
— Я второпав, коли став дорослим, очевидно, він жив з матір’ю не так і погано, але... спокійне життя науковця, яке вона йому забезпечувала... в тому було щось дуже безрадісне... і воно накопичувалось роками, десятиріччями... Ми з батьком підібрали Мелану на вулиці на північній околиці. Її наздоганяли, вона тікала від когось. Батькові було сімдесят три, мені тринадцять, їй нібито дванадцять. Але кокетувала наліво й направо по-дорослому. А ми її ревнували, дегенерати.
Вона була декласована, з якоїсь банди. Плакала, що її вб’ють, якщо ми не прихистимо її. На якомусь етапі нам з нею було навіть добре. Ніби сестричка з’явилася. Батько думав, як би її віддати до якоїсь школи чи найняти їй вчителів. Вона опиралась, тож цього так і не сталося. Казала, що як вчитиметься, перестане бути гарною. А пробувши в нас рік, вона влізла батькові в ліжко. Він ховав очі від мене, і соромився, і водночас в нього з цією малою сучкою було якесь дике щастя. Вона щось таке робила йому, що викликало в старого чоловіка друге дихання в науці, він розповідав мені, що від неї в нього був якийсь неймовірний допінг. А коли мені було шістнадцять, вона полізла й до мене.
Романові й Марині було вкрай незручно сидіти над урвищем. Але розмова точилася й затягула їх у свій вир.
— Ні, ти щось таки знала більше, ніж мої непритомні слова. Чи я про її сережки тоді теж щось говорив?
Марина витягла із внутрішньої кишені свого жилета сережку у формі півмісяця і простягла її Романові на долоні.
— Розповідай, де ти це взяла! — закричав Роман, і камінь знову прогуркотів і покотився у прірву.
— Розповідаю. Коли ти потрапив до лікарні, але ще не прийшов до пам’яті, в будинках над дорогою, зокрема й у нашому, не стало води. А воду, як я вже тепер знаю, женуть по трубах, які пролягають через наші сади. Почали рити землю, шукати, де прорвало трубу. На території нашого саду теж рили. Тому, власне ти й зміг під час видужання гуляти нашим садом, бо до того там були непролазні хащі, які трохи розріджували лише Нінині діти, які грали у війну з будяками.
— І там знайшли сережку?
— Ні. Все набагато цікавіше. І страшніше. Ти ж пам’ятаєш альтанку в глибині саду?
— Так. Були часи, ми там вечеряли влітку. Тато розпалював поряд якісь маленькі вогнища, щоб не летіли комарі. А ще там неподалік була яма, куди він скидав свої лабораторні відходи.
— То майстри від комунальних служб у пошуках пошкодженої труби рили біля альтанки. І вони там і знайшли скелет. Це сталося через два-три дні, як ти потрапив до лікарні. Вони мене покликали: «Хазяєчко, йдіть сюди!» Я прийшла — і мені показали на ковші екскаватора скелет. І на ньому залишки якогось барвистого ганчір’я. Вони сказали, що це рештки людини, яка загинула, напевне, понад 10 років тому. Я довго мовчала, бо то був шок для мене, та й для будь-кого. Розповіла їм, що господар дому в лікарні в тяжкому стані. Вони відказали, що не викликатимуть поліції, бо це дуже затримає роботу з ремонту водогону.
— І що було далі?
— Далі мені сказали, щоб я принесла шмат тканини, вони поки загорнуть, а далі, як закопуватимуть яму, кинуть назад. Поки я ходила за тканиною, вона лишалась у ковші. А коли рештки викинули на розстелену тканину, я побачила одну сережку біля черепа. Ось цю. Другої вже не шукала, щоб не привертати зайвої уваги.
— Це та сама сережка. Такі вона наділа, коли прийшла до нас. Мала дівка з великими сережками. Здається, вона їх вкрала, тому й тікала. Як і твоя героїня... То вони не забрали її скелет?
— Гадаю, він і досі лежить в ямі біля альтанки.
— І ти покажеш мені те місце?
— Якщо ми виберемося звідсіля.
— А вибратися варто було б! Виходить, її таки нема! — радісно вигукнув Роман. — Виходить, хтось її таки порішив! Ти мені камінь з душі зняла!
— Я тоді подумала, чи не ти?
Тієї ж миті з-під них з великим гуркотом покотився ще один камінь, цього разу дуже великий, тож і гуркіт був розкотистий, і ніби вимовлялися якісь гучні лайливі слова. Каміння розмовляло з ними своєю камінною мовою. Треба було щось робити. Хоча тепер горобині ночі, але темрява все одно прийде, і тоді вже невідомо, чи вони протримаються до ранку. Роман підвівся й обережно посунувся по кам’яному виступу вгору.
— Тут справді є металеві бильця, вмонтовані в камінь!
Він зумів видертися на кам’яну сходинку, і перетягнув Марину до себе.
— В голлівудських фільмах все це було б ефектніше і страшніше. Але ось сходи, які кудись ведуть.
Сходи привели їх у печеру. Денне світло ще було сильне, тож вони розгледіли те заглиблення, яке подарує їм притулок на найближчу ніч. Дай Боже, щоб лише на одну.
— Тут не палац і не готель...
— Принаймні тут не летить каміння з-під задів. Ой, глянь, а це наша перспектива!
Вглибині печери обнімаючись кістлявими руками, лежали поряд на підвищенні два скелети.
— Скелет Мелани був такий?
— Ні. Там був скелет, як ніби скрюченої людини. І уривки вилинялої червоної тканини, які ворушив вітер... А ці типу як голі, і глянь: кістки кріпляться дротами. Це
