Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Проженіть геть цього ідіота! — скривився полковник, — Я говоритиму тільки з представником депо! Даю вам ще п'ятнадцять хвилин. — І він гучно грюкнув широким вікном.
Комендант з ад'ютантом, притримуючи шаблі, кинулися до управління бігцем. Головатько розгублено озирнувся навкруги, тримаючи шапку в руках і не знаючи, що ж йому далі робити.
— Цурюк! — підштовхнув його вартовий прикладом. — Луф!
Тоді Головатько напнув шапку і тихо поплентався за комендантом услід.
Представник від депо прийшов не через п'ятнадцять, а через двадцять п'ять хвилин.
Він ішов неквапом, засунувши руки глибоко до кишень кожушка. На станції пакгаузу висіло якесь оголошення, і він спинився його перечитати. То була ще торішня об'ява про заборону ходити через залізничну колію стороннім особам. Під дверима блокпоста скиглило паршиве змерзле цуценя. Представник від депо спинився і жалісно поцмокав до нього. Лампівнику, що прочищав скло в ліхтарі, представник від депо запропонував закурити…
Полковник стояв біля вагона, нетерпляче похлопуючи знятою рукавичкою по лівій долоні.
Ви хто? — зустрів він представника від депо.
— Я машиніст Шумейко! — відповів представник і ввічливо підняв свій чорний каштет з срібним паровозиком попереду.
— Представник від депо?
— Еге, — сказав Шумейко, — хлопці переказували, що ви просили зайти до вас, немов справу якусь до робітників маєте?
Сині жили знову набрякли на лобі в полковника, але він стримав себе.
— Три паровози, — неголосно Відкарбував полковник, — мені потрібні негайно. Я даю вам п'ятнадцять хвилин.
— Паровози холодні, — знизав плечима Шумейко. — Пану полковнику треба було повідомити з попередньої вузлової станції, тоді б ми наготовили завчасу. Адже пан полковник розуміє, що для того, щоб розігріти паровоз, треба годину, а то й дві. За півтори години ми можемо подати вам три паровози…
Полковник впер очі Шумейкові в перенісся. Шумейко ввічливо зустрів гострий погляд двох сірих, лютих очей. Полковник похлопав рукавичкою по долоні, потім застромив її за борт.
— Добре, — нарешті сказав він, — я згодний дати вам півтори години.
— Добре, — проказав і Шумейко, — півтори години — великий час. Ми сподіваємося, що цього буде досить, щоб скласти всі ваші гвинтівки, кулемети, патрони, гранати он там, під деревами. Гармати можна залишити на платформах — ми відчепимо платформи маневровиком. Холодну зброю теж треба скласти. Ми можемо залишити тільки один палаш особисто вам, як командирові регіменту, поскільки це..
— Взять! — зарепетував полковник. — Під караул! — Він зробився синій, і жили на лобі напнулися, мов мотузки.
Гримлячи гвинтівками, солдати оточили Шумейка. Шумейко ледь-ледь зблід.
— До тої пори, — спокійно промовив він, — поки я буду у вас під караулом, жодна душа не прийде до вас говорити про паровози. Якщо ви накажете розстріляти мене, залізнична колія до Волочиська буде зірвана в шести місцях. Подумайте, гер полковник. Я даю вам п'ятнадцять хвилин.
Може, з хвилину полковник не міг вимовити й слова. Бліді ад'ютанти стовбичили перед ним, затамувавши дух. Шумейко поправив кашкет і знову засунув руки глибоко до кишень кожушка. Петлюрівський комендант та його ад'ютант стояли, виструнчившися і тремтячи, з долонями біля кашкетів.
— Під караул! — прошипів нарешті полковник. Четверо унтерів негайно ж оточили Шумейка. На мить сірі очиці полковника всвердлилися в лице коменданта. — Ви не влада! — просвистів він крізь зціплені зуби. — Ви… ви… собачий кал! — перекладач переклав це дуже точно. Комендант хитнувся і хутко засопів.
Шпори дзенькнули, і полковник зник у вагоні. За хвилину з вагона виплигнув сурмач і, звівши сурму вгору, пронизливо і довго засурмив. Десятки офіцерів уже бігли вздовж ешелонів, унтери свистіли в сюрчки. З гвинтівками в руках, застібаючи пояси, підтягуючи ремінці під касками, з вагонів сипалися солдати і бігли до перону, шикуючися в шеренги. Шумейко неквапом крокував до будівлі комендатури. Двері комендатури хряснули, і двоє унтерів вросли в землю біля ґанку.
Тим часом шеренги солдатів розділилися на взводи. З офіцерами на чолі взводи розбігалися по території військової рампи. Вони переладновувалися на короткі цепи, і цепи надали долі, залягаючи вздовж перонів. Перони були високі, врівень з підлогою вагонів, але за два метри вглиб вони поступово спадали нахилом униз. Таким чином, проти колії перон був подібний до широкого бруствера — бетонованого й брукованого. Солдати лягали на схилах і виставляли дула кулеметів з-за бруствера.
Військова рампа мала форму великого — з півкілометра кожний бік — рівнобічного трикутника. Вздовж кожного з трьох боків тягся перон-бруствер. Вподовж кожного перону проходили колії — києво-одеська, києво-волочиська і одесько-волочиська, — сполучаючися в кутах. Усередині рампи — в заглибині — під купинням високих дерев були будівлі комендатури, етапу й кухні. Та ще вздовж києво-одеської сторони на пероні рампи стояли чотири довгі диктові бараки етапних приміщень. Тепер вони були обернуті на лазарети з тифозниками-репатріантами.
За брустверами перонів, отже, навіть невеличкий гарнізон міг би витримати довгу облогу і обстріл значно переважаючих сил: підступи, територія залізниці окіл були відкриті широко і прострілювалися поперечним, а на кутах і подовжним огнем.
Тим часом упав і швидкий осінній вечір.
Депо — півкілометра поруч — було тихе й мовчазне. Паровози стояли холодні, робітників не було. В машиністській німецький загін знайшов лише старого сторожа-інваліда. Він вимітав сміття. Семафор проти волочиської колії горів червоним огнем.
Настала й ніч.
Це була тиха, причаєна, але повна прихованого напруженого життя піч.
Петлюрівські гайдамаки, групками по кілька чоловіка, метушилися нишком по робітничих передмістях від хати до хати. Вони шукали машиністів, кочегарів і кондукторів. Німецькі гарнізони в петлюрівській боротьбі проти залишків гетьманщини обіцяли Директорії держати нейтралітет. Але вони аж ніяк не проголошували нейтралітету в