Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— От здорово!.. — неуважно промовив Зілов… — Яка вона бідна, просто жах, і така хороша… — Він зразу ж засоромився і змовк.
— Да! — нахмурився й Козубенко, але зразу ж ніяково і радісно заусміхався і міцно притис Зілова за плечі, хитро моргнувши. Я, Виню, знаю все…
— Ііу, от… розгубився і зовсім зашарівся Зілов, — що, власне, ти можеш знати?..
— Взагалі, — засміявся Козубенко, — як каже Макар… Ну, що жити прекрасно, що… словом, прекрасно!.. Ех, Ваня! — вхопив він його раптом ще міцніше. — Ніхто, мабуть, крім нас, не знає, як прекрасно! Нашому поколінню припало прекрасне життя! Німців виженемо, французам не дамо ходу, головатьків з батьком Петлюрою і його куркульськими бандами знищенимо геть! А тоді дамо хліба голодній Росії і встановимо в нас, на Україні, Радянську владу теж! Та ти розумієш, що буде, коли ми встановимо і у пас владу Рад? Ти пробував уявити собі, що таке соціалізм і комунізм? Коли житимуть самі трудящі, без фабрикантів і капіталістів? Земля — селянам, заводи — пролетаріату? А я буду інженером-механіком і сконструюю надпотужний паровоз з економною топкою, максимум десять процентів непродуктивної втрати палива? Це, брат, можливо, — я це тобі кажу, — дай тільки нам владу до рук!
Козубенко навіть скинув шапку і сів до столу.
— Це ж, ти розумієш, збільшить запаси пального якраз на триста процентів! Тобто будуй залізниць в три рази більше, як зараз є! Всю країну вкриємо густою сіткою колій, як у Франції. Та що там Франція — зразу ж перебив він себе. — Ніякій Франції таке й не марилося. Ти ж розумієш: економний казан — це ж економія по всій промисловості! Заводів набудуємо, куди там старим кузням, що у нас по задвірках стоять. Величезні, з мільйонною продукцією!..
Козубенко раптом замислився і притих.
— Хоча, розумієш… — задумливо протяг він, — я ще остаточно не вирішив. Можливо, я механіку кину і на електрику піду. Пара як принцип уже відмирає. Минає вік парового казана. Майбутнє, звісно, за електрикою. І треба будувати величезні, ну, просто колосальні електростанції. Щоб подавати струм на великий довкола район. Треба всю країну розбити на такі райони, і в кожному районі свій електроцентр. На півмільйона, може, на мільйон кіловат — хіба я зараз знаю. Я це вирахую, коли повернуся додому. Ну, хто, хто, скажи ти мені, крім самого народу, крім пролетаріату, на таке спроможний? Та ніякий капіталіст чи там капіталістичний синдикат…
Він урвав себе знов, схопив шапку і почервонів:
— Фу ти чорт! Отак, як замрієшся!.. Ми з тобою зараз до Шумейка побіжимо. Цього папірця, — він вдарив себе по кишені, — що наша козир-дівка привезла, треба передати негайно до комітету. Я думаю, треба друкувати його і кидати поміж народом! Пішли.
Він підштовхнув Зілова і закрокував швидше до дверей. Взявшися за клямку, він спинився ще на хвилину.
— А може… може, мені інженером шляхівництва зробитись тоді? Залізниці — це ж нерви країни! Тут треба будувати без кінця! От ти, — він журно. зітхнув, — у гімназії був. Дуже я тобі заздрю. Молодець твій старий, що потяг з себе жили на твою науку. Ти підеш до університету і за чотири роки людиною станеш, а мені… Слухай, от з усією цією поганню покінчимо, ти мені, будь ласка, з алгеброю і язиками допоможи! — Він причинив двері і взяв Зілова за лацкан пальта. — Я тобі признаюся. Географія, геометрія, фізика там — це мені, ну, просто немов і раніш знав. А от язики та ще алгебра — сам ніяк не поверну. Я от і на паровоз коли йду, на поїздку, неодмінно з собою щось таке захоплю або просто так, завжди якась книжечка при мені. — Він поліз до кишені і звідти витяг обтріпаний, засмальцьований зошит. Першої сторінки в ньому не було. Це був підручник німецької мови Глейзера і Пецольда. — Бачиш? Іх габе, ду гаст, ер гат… Презенс, імперфектум і футурум — це я вже пройшов, а от, коли дійшло до кон'юнктива… Ну, пішли! — зітхнув він і сховав книжку назад до кишені. — Я думаю, можна буде й тепер між ділами трохи підзанятися. Треба бути готовим. Петлюрівців проженемо, і тоді що ж? Радянська влада повідкриває університети, і я на ту осінь екстерном піду…
Він розчинив двері, і холодний вогкий вітер зустрів їх зразу за порогом. Сльота була страшна.
Козубенко поставив комір і ще кінчав свою мисль:
— Я, розумієш, Ваню, от уже три роки, як кочегаром їздю. Був я, значить, в Одесі, в Києві, в Могилеві й у Волочиську. І я вже, брат, не такий, як три роки тому. Прямо скажу — людина я цивілізована. І життя вже бачу, як колію в рейсі перед собою, нехай і вночі. Де не побачу оком — догадуюсь, ну, просто відчуваю. Уклон де чи де підйом — з самого руху, отак тут, серединою, під серцем, розумію. Або ще — як колеса б'ють об стики, чи золотник як похитується… Отак і в усьому житті. Де знаєш, а де тебе просто середина твоя штовхає, веде… Ну, мовчок!
Вони вийшли на вулицю, а тепер треба було вже йти швидко і мовчки. Дощ ряснішав. Під семафором на одеській все ще гув «0°». То там, то тут — ближче, то далі — бухали поодинокі постріли. Може, когось грабували, може, бадьорили себе патрулі, може, просто розважалися з похмілля гайдамаки.
НЕВІДОМІ РЕПАТРІАНТИ
Похорон був печальний і короткий.
