Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Кожну могилу розраховувалося на двадцять мерців, і могили були викопані в ряд — уздовж насипу крайньої запасної колії, в далекому за територією залізниці й міста тупику. Грунт тут, в глибині, залягав глинистий, м'який, верхній шар чорнозему сягав заледве півметра — і по рудих стінках могил він стікав тепер широкими чорними патьоками. Дощ звечора так і не вщухав — горбки глею розквасились і розпливлись.

Тіла померлих репатріантів пролежали в вагонах понад десять днів. Осінні тумани повзли від залізниці на місто з отруйним пахом розкладу й тліну. Щури табунами нишпорили довкола моргів, і пішла вже чутка, що вслід за висипним тифом іде чума.

Петлюрівська влада чинила по місту й селах довкола труси та арешти, провадила мобілізацію, реквізиції й облави, але справами репатріації не турбувалася. Делегатів загону добровольців-санітарів, які прийшли просити допомоги, прогнали геть і пригрозили розстріляти загін, якщо пошесні трупи не будуть знищені негайно самим загоном і яким завгодно способом.

Тоді робітнича Рада видала своєму представникові необмежені повноваження. В службі колійного ремонту реквізували сотню лопат. Слюсар Тихонов прийшов до гімназії й оголосив півтораста гімназистів середніх і старших класів мобілізованими. Півста зразу ж втекло. Тоді з'явився Козубенко з десятьма комсомольцями, озброєними гвинтівками.

Під конвоєм сотня гімназистів прибула на визначене місце увечері. Там палали вже розпалені Лелекою, Чорногузом і Боцяном великі багаття. Вони прожарювали землю, гріли й світили. В рудому туманному мареві сірі скулені дитячі фігурки взялись до роботи. Протягом ночі дві сотні дитячих і юнацьких рук і вирили ці півтора десятка братських могил…

Ранок був пізній — мрячний, дошкульний.

Нарешті Сич подав знак. Могили стояли розкриті одна в одну. Клацнули засуви вагонів-моргів. Гімназисти вишикувалися в довгу чергу. Кожну лопату тримали по двоє — один за кінець держална, другий за лезо. На дві лопати впоперек санітари клали мерця. Тоді четверо гімназистів повзли з ношею з насипу вниз. У могили складали штабелем в два ряди.

Вітер дув безнастанно — налітав стіною, штовхав у спину, закручував поли шинелі під коліньми. Гімназисти підковзувалися на мокрому глеї, падали в багнюку, оступалися в могили на купи мертвих тіл.

Сич ішов позаду з відерком і заливав могили білим вапном. Потім нашвидкуруч насипали горбки.

Слюсар Тихонов стояв із списком і виставляв хрестики проти прізвищ. Втім, хрестики шикувалися здебільшого проти порожніх граф. Більшість померлих була без документів, і прізвища їхні зосталися невідомі.

Коли вагони були вже порожні, а п'ятнадцять рудих і мокрих горбків вирівнялися в ряд, слюсар Тихонов підписав після списку: «І ще сто тридцять сім мертвих тіл невідомих репатріантів».

Сербин, Макар, Золотар, Козубенко і представник від гімназистів поставили свої підписи внизу. Якийсь час ще потопталися ніяково на місці, немовби ще щось таке треба було зробити. Стах потяг носом — його вже прохопив осінній нежить. Він кинув оком від краю до краю на ряд могил.

— Звання козаче, — буркнув він, — а життя собаче. Дожилися до того, що нема вже й нічого… — Він насунув кепку на самі брови, крутнувся на місці і пошкандибав мерщій геть.

Гімназисти зірвалися всі гуртом і побігли на насип, один перед одним плигаючи у вагони летучки.

Сербин скинув шапку і глянув навкруги. Але дощ сіяв рясно, холодний вітер тріпав спітніле волосся, голова боліла — і він шапку зразу ж надів. Праворуч і ліворуч, за межею, що відділяла міські грунти, простилалися чорні, незасіяні поля. Селяни не схотіли сіяти озимину для окупантів. Міські грунти лежали теж чорні, але — погорблені тисячами дрібних горбків, втикані нескінченними рядками маленьких дерев'яних хрестиків. З усіх боків, мало не колом, оперізували місто і станцію величезні розлогі гробовища. Росіяни, українці, татари, грузини, поляки… Робітники й селяни всіх націй Російської імперії покоїлися тут. З ними тісно поруч лежали й німці, угри, чехи, хорвати, румуни… Чотири роки імперіалістичної війни величезні прифронтові лазарети ховали тут вмерлих від ран. Їх убито за царя, імператора і короля… Перед війною тут стояли густі грабові ліси — вони майже колом облягали територію станції в міста. Змалку Сербин збирав у тих лісах чимало грибів. Але ліси зрубано і спалено в паровозних топках. З грабового обруб'я пороблено хрестики на могилки — дванадцять вершків на шістнадцять. На крайніх могилках хрестиків уже не було — Лелека, Чорногуз і Боцян спалили їх сьогодні за ніч, прогріваючи землю під могили репатріантів. Невідомих репатріантів… Невідомих репатріантів!

Тоска і лють стиснули вісімнадцятилітнє Сербинове серце. Козубенко торкнув його за руку:

— Ходім…

Вони запнули поли шинелей тісніше і подряпалися на насип.

«Кукушка» писнула, і летучка рушила. Могили й горбовища покривав туман.

«Кукушка» посапувала, вагони похитувало, гімназисти сиділи тісно на підлозі, кулячися в шинельках, хукаючи на замерзлі руки, тремтячи з холоду й виснажливої безсонної ночі. Сич у кутку смоктав з пляшки мутний і смердючий самогон.

Під семафором стояв довгий товарний маршрут. Вагони були запломбовані, і крейдою на них значилося: «Киев — Одесса, срочный возврат». На дахах вагонів і на буферах висіло повно народу з клунками і мішками. Пасажирські поїзди не ходили — люди пристосовувалися їздити хоч би як. Тепер вони кляли й лаялися, засилаючи прокляття до блокпоста навпроти: семафор був закритий, і доводилося чекати на сльоті й дощі. Летучка спинилася теж.

— Спекулянтів скільки, — сказав Золотар, — дивіться, все лантухи, торби та клунки. Очевидно, сіль, сало й сухі фрукти… Ат!

— Сухі фрукти… — звівся й став поруч Макар, — от би нам сухих фруктів, ми б наварили хворим компоту… А то все чорні сухарі та капуста…

— Коли б нам сир та масло, — чмихнув Стах, — то й вареників наварили б. Тільки що ж — борошна нема… Хлопці! — враз аж присів він від/зухвальства й захвату. — А що, коли б ми зараз та зробили облаву? Знімемо спекулянтів