Війни художників - Станіслав Стеценко

— У туалет ходив! Секретарку жарив… Нема чого боятися за відкриту стайню, якщо кінь давно помер, — Герасимов відвернувся до вікна і швиденько застібнув ґудзики на брюках.

— То, може, я поупадаю за твоєю Лілею? — не вгавав нарком.

— Як хочете, Лаврентію Павловичу, як хочете, я не маю заперечень, — швидко погодився Герасимов, поквапливо закивав головою.

— Добре, тоді, може, якось запрошу її покавувати. Але до справи. Скажи мені, що там за делегація німецьких художників у нас?

— Виставка. Дуже серйозна, під патронатом Ріббентропа. Відбирали картини за участю самого Гітлера. На травень заплановано візит у відповідь. Виставка радянського декоративного мистецтва, — зітхнув Герасимов.

— Хто керує цим заходом?

— Наш художник Микола Гущенко.

— Що за один? — запитання Берії сипались одне за одним.

— Говорю ж вам, товаришу Берія… Художник. Останнім часом жив у Парижі. А до того у Берліні.

У Берії округлилися очі.

— А він часом не шпигун?

— Не знаю, Лаврентію Павловичу. Сигнали на нього були. Але у Франції він малював Поля Елюара й інших друзів СРСР…

— Які сигнали? — зацікавлено запитав Берія, відсьорбуючи каву.

— Він працював не в ключі соцреалізму. Його у нас навіть називають «французом». Більше того, якось приходили ваші люди і цікавилися його лояльністю, говорили, що мають інформацію про його зв’язок з українськими націоналістами. Ми збиралися виключити його зі спілки…

— І така людина в тебе керує виставкою? — Берія, спираючись на долоні, підвівся над столом. — Це меншовицька короткозорість! За таке доведеться відповідати!

— Лаврентію Павловичу, як ви можете! Ми пильнуємо… Завжди… А як же інакше! Відразу доповідаємо куди слід, в органи… Але тоді мені зателефонував ваш заступник, Меркулов, здається, і наказав дати Гущенкові спокій. Більше того, просив допомогти з квартирою. Ми дали йому комуналку. Ви краще розберіться між собою! — спалахнув Герасимов. Його обличчя покрилося червоними плямами, чоло рясно спітніло. Додав примирливо: — Я тут ні до чого.

— Меркулов? Чорт зна що. Ну добре, я розберуся з цим лайном. Бувай.

Берія встав, махнув рукою і швидко вийшов. За дверима загупали чоботи кількох людей. За хвилину за вікном загуркотів і від’їхав чорний урядовий ЗІС.

— Товаришу Герасимов, товаришу Герасимов! Олександре Михайловичу! — голос секретарки вивів його зі стану заціпеніння, Лілія Гофман дивилася на нього крізь товсті скельця окулярів надприродно великими сірими очима. — Товариш Саркісов сказав, що завтра товариш Берія хоче запросити мене на каву.

Герасимов стенув плечима — «на каву». Розвів руками і відвів погляд убік. За час візиту Берії, здавалося, він постарів на сто років. Йому шкода було секретарки. Але що він міг удіяти? Не вона перша, не вона й остання.

— Правду говорять, що товариш Берія чіпляється до жінок? — вона трохи почервоніла.

Йому не стало духу відповісти: «Це неприємно, але це правда». Герасимов ще раз стенув плечима і відвів очі.

Вона, не дочекавшись відповіді, опустивши голову, мовчки квапливо зібрала порожні чашки і майже вибігла з кабінету.

Газета «Ленинские внучата», 20 березня 1940 року

Сегодня пионеры и школьники Московской области празднуют

15-летие своей газеты «Ленинские внучата».

Три тысячи ребят постоянно пишут в «Ленинские внучата».

С ними газета ведет переписку, учит их писать очерки,

заметки, стихи.

20 березня 1940 року, 12 год. 12 хв.

Москва

Автомобіль, яким їхали Берія і Саркісов, вів капітан держбеспеки Осипов. ЗІС-101 мчав у бік площі Дзержинського по вулиці Красна Прєсня. Вже тринадцятий рік вулиця офіційно носила цю назву, але москвичі й досі її називали Луб’янкою. Це й не дивно. Луб’янською вона була ще з часів Івана Третього, коли цар велів селити там переселенців з Новгорода. Новгородці й увічнили назву цього району — Луб’яниці.

ЗІС мчав майже серединою вулиці. Інші автомобілі брали вправо, поступаючись дорогою урядовому автомобілю. Регулювальники, забачивши його, зупиняли рух, даючи «зелену вулицю». Товариш Берія надто заклопотаний державними справами, аби плестися у загальному потоці! Дорогу товаришу Берії!

Салон зазвичай був відгороджений від водія з охоронцем товстим склом, що давало можновладцеві можливість говорити, не остерігаючись сторонніх вух. Але сьогодні скло випадково залишилося опущеним. Берія прослідкував поглядом за двома чергами — жіночою і чоловічою, що рухалися до краснопрєсненських лазень. Майже всі були з віниками чи тазиками. Обернувся і ще раз глянув через заднє скло:

— Ех, зупинитися б та вибрати якусь! — Берія смачно прицмокнув, посміхаючись, кивнув Саркісову на чергу, стукнув пальцями по склу. — А потім з нею можна і в лазню.

Саркісов ввічливо гигикнув у відповідь.

— Не повіриш, Саркісов, нема часу на бабів, — Берія трохи картинно ляснув себе долонею по коліну. — Справи державні вимагають економити час навіть на особистому житті!

— Багато працюєте, Лаврентію Павловичу. Здоров’я зовсім не шкодуєте. Не можна так. Для держави живете. Для партії, — ввічливо зауважив Саркісов, ловлячи очима погляд наркома.

Але той дивився у вікно, вихоплюючи поглядом жіночі постаті, що миготіли за вікнами.

— Отож. Усім доводиться жертвувати. Завтра приведеш цю секретутку. Хочеться помацати свіжину. Зняти стрес…

— Слухаю, товаришу Берія!

— Ти знаєш, Саркісов, — я гарний сім’янин. Люблю своїх дітей і поважаю дружину. Але нещодавно прочитав книгу якогось лікаря-американця про те, що чоловіки, які не гребують позашлюбними зв’язками, мають дуже міцні сім’ї. І знаєш, відчув у цьому глибокий