Війни художників - Станіслав Стеценко
— Добре, — він підняв руку, зупиняючи слідчого, який обійшов стіл і вже зібрався копнути його глянцевим чоботом. — Викличте телефоном начальника ІНО Фітіна.
— Що?! — гаркнув Бібіков, отетеріло зиркнувши на «сірого». — Про що цей покидьок патякає?
«Сірий» наморщив лоба, демонструючи інтенсивну розумову діяльність, стенув плечима:
— Ні хріна не зрозумів. Може, врізати йому як слід? — в його голосі лунало нетерпіння.
— Почекай, — застережливо підняв руку Бібіков. Він раптом усвідомив, що підслідний — уже майже не людина, назвав прізвище, якого, за своїм статусом, не міг знати. Навіть за знання прізвища Фітіна підслідного можна було відправити років на десять на Колиму валити ліс й отримати за цю справу підвищення по службі.
— Я не прошу нічого особливого, як ви розумієте, — швидко сказав Гущенко. Він розумів, що має кілька секунд для того, щоб вибрати правильну лінію поведінки. — Щоб не трапилося непорозуміння, що може коштувати вам не тільки посади, а й свободи, попросіть з’єднати вас із начальником ІНО, тобто п’ятого відділу, Фітіним. І назвіть йому моє прізвище. І він вам пояснить, що зі мною робити далі. Ось і все.
Ніби щоб перевірити ефект від сказаного, Гущенко повільно підвівся. Ніхто йому не заважав. Слідчий Бібіков обійшов навколо столу, хвильку помовчав, обдумуючи слова Гущенка. Повільно сів, кивнув сірому, і той відступив до стіни. На чолі слідчого з’явилися зморшки. Іноземний відділ, який минулоріч перейменували у 5-й відділ, був елітою НКВС. Він був державою в державі. Жоден працівник НКВС без спеціального пропуску не міг потрапити на територію 5-го відділу. А прізвище його керівника було відоме лише працівникам центрального апарату. Фітін був правою рукою Меркулова, й одного його слова було досить, аби слідчий Бібіков поїхав на рудники до Сибіру. І до смерті тягав у забої тачку. А смерть у рудниках від постійного вдихання металевого пилу приходить ох як швидко!
Слідчий підвівся, знову обійшов навколо столу. Нахилився до Гущенка. Той відчув запах поту і несвіжий подих.
— Якщо б я навіть погодився це зробити, — поволі розпочав слідчий. — Що я маю йому сказати? Фітіна не з’єднають будь із ким.
— Дасте мені слухавку. Я все скажу сам.
Молодик повернувся на місце, вмостився на стільці. Надовго замислився. Поплескав долонею по облізлій, витертій течками кришці столу. Дістав із пачки «Метро» сигарету. Припалив. Випустив струмінь диму, цього разу вбік. Було помітно, що його мучать сумніви.
— Мене запитають, хто я.
— Візьме секретар. Вам доведеться відрекомендуватися. А далі скажіть, що з Фітіним хоче поговорити Микола Гущенко. І все. Далі я все скажу йому сам. А ви, можливо, врятуєтесь від великих неприємностей.
Коли Фітін відразу взяв слухавку, очі молодика в сірому вилізли на лоба, він сполотнів, наче вкрився інеєм, скочив зі стільця:
— Слухаю, товаришу Фітін!
І рукою, що враз почала тремтіти, простягнув слухавку Гущенкові:
— Просять вас.
— Павле Михайловичу, це Микола Гущенко. Що роблю у вас? Мене затримали. Хто? Як вас? Якийсь слідчий — старший лейтенант Бібіков. Чому не звернувся до вас? Так саме це я зараз і роблю… Чому затримали? Учора здійснив самогубство працівник Наркомінсправ Берзін. Напередодні я з ним спілкувався. І сьогодні цей Бібіков прийшов до моєї майстерні, перекинув усе догори дриґом, начепив наручники і привіз мене сюди. Говорить, що підозрює мою причетність до шпигунської діяльності Берзіна і буде проводити слідчі дії, — Гущенко потер забиту спину. — Навіть уже почав. Каже, що я французький шпигун. Чи не схожий він на ідіота?
Гущенко демонстративно зміряв старшого лейтенанта Бібікова поглядом. Той, здавалося, за час розмови став нижчим принаймні на голову.
— Передаю слухавку…
Слухавка кричала, лаялася, здавалося, ще трохи — і почне плювати у старшого лейтенанта Бібікова. Раптом Бібіков схопився, кинув телефон і прожогом вибіг у коридор. Очевидно, за наказом телефонної слухавки. Гущенко встав. Розім’яв руки. Потягнувся до хрускоту в суглобах. З посмішкою позирнув на колегу старлея Бібікова. Той кольором і формою щік став схожим на перезрілий томат, відвів очі вбік. Сів за стіл, узяв сигарету з пачки «Метро», запалив. А Гущенко, вже в новому статусі, пройшовся туди-сюди кабінетом, щось мугикаючи під носа.
Коли хвилин за десять засапаний Бібіков повернувся, на нього було страшно дивитися. Обличчя посіріло, очі круглі, рідке русяве волосся, здавалося, стало дибки. На щоках і на лобі — рясні краплі поту.
— Вибачте, — сказав він, не дивлячись на Гущенка, що нахабно, сидячи за його столом, палив його сигарети. — Вибачте, ради бога. Ви вільні. Ось пропуск, — він швидко дістав із сейфа папірець, стоячи, облизуючи пересохлі губи, заповнив і підписав. — Перепрошую. Дуже прошу… Справді, сталося жахливе непорозуміння. Я негайно направлю до вас своїх людей.
— Навіщо? — здивовано запитав Гущенко. У нього був вигляд директора, що слухає виправдання учня, який провинився.
— Щоб прибрали, — Бібіков нависав над ним, догідливо прогнувши спину.
— Вважайте, що я пожартував. Лише нехай тепер тримаються від моєї майстерні подалі, — Гущенко загасив недопалок у попільничці Бібікова, устав, узяв пропуск і вийшов, гримнувши дверима.
— Що за херня, хто він такий, цей художник? — запитав сірий напарник, який увесь цей час мовчки сидів у кутку.
Старший лейтенант Бібіков похитав головою, впав на свого стільця. Витер долонею спітніле чоло.
— Я запевнив Фітіна, що ми його пальцем не торкнули. І все одно він кричав, тупотів ногами і пригрозив, що коли про це дізнається Меркулов, то я піду топтати зону.
— Твою мать, що за хрєнь, чому за нього заступилося ІНО?!
Вони перезирнулися. Всі в НКВС знали, що
