Війни художників - Станіслав Стеценко

Усі водночас завмерли. «Сірі» перезирнулися між собою. Бібіков уп’явся здивованим поглядом у обличчя Гущенкові. Але той не відвів очей. Слідчий не йняв віри. Під час обшуків люди вели себе інакше. Як правило, вони, злякано забившись у куток, мовчали, обдумуючи своє невеселе майбутнє. І жінки і чоловіки за кілька хвилин ніби ставали старшими, спини гнулися, обличчя темніли. А з таким нахабою слідчий Бібіков зіштовхнувся вперше.

— Вам не доведеться прибирати, бо ви поїдете з нами, — врешті знайшов він вихід. Потім, демонструючи свою перевагу, розвалився на стільці і подивився на Гущенка відсутнім поглядом, як на порожнє місце. Ким для нього був цей художник? Так, ще одним арештантом.

— Ви не зрозуміли. Вам доведеться прибрати, — не зводячи очей з молодика, на диво спокійно сказав Гущенко.

— А може, все-таки, не доведеться? — насмішкувато запитав слідчий.

— Можливо, й не доведеться, — спокійно відповів Гущенко, — залежно від результатів одного телефонного дзвінка.

Бібіков стенув плечима, але погляд відвів і, «виструнчившись» на стільці, кивнув двом «капелюхам у костюмах», а ті перестали кидати книги на підлогу. Тепер меблі просто відсовували від стін, а книги й альбоми гортали і клали на стіл.

— І альбоми нехай поставлять на місце, — знову подав голос Гущенко.

Знову на хвильку запала тиша. Слідчий рвучко схопився зі стільця і наказовим тоном гаркнув:

— Громадянине Гущенко, ваші документи!

Гущенко дістав із кишені паспорт і повз простягнуту руку слідчого кинув на стіл. Той узяв паспорт, погортав і поклав до кишені. Сказав одному із «сірих»:

— Надіньте йому кайданки! Щоб менше патякав. І — в машину…

На руках у Гущенка клацнули браслети. Слідчий посміхнувся, глибше натягнув капелюха і першим пішов на вихід. За ним ішов Гущенко, в спину його підштовхував інший чоловік у капелюсі. Останній на хвилину затримався, щоб зачинити й опечатати двері.

Вони вийшли через чорний хід, у підворітті стояв чорний ЗІС із темними шторками на вікнах. Навколо автомобіля стрибали й верещали, радіючи теплій весні, голодні радянські соціалістичні горобці. Гущенка посадили посередині, між двома «сірими». Бібіков зайняв місце поряд із водієм. Коротко кинув:

— У Контору!

Загуркотів двигун. Машина виїхала з підворіття, в щілину між шторами Гущенко помітив, як продавчиня морозива провела чорний ЗІС зляканим поглядом. Автомобіль промчав по Сретенському бульвару, потім — по Різдвяному. Повз Тургенєвську бібліотеку, М’ясницькі ворота. Москвичі, які чекали на переходах зеленого сигналу світлофора, відводили очі від чорного автомобіля із запнутими шторами. Водій вів авто на Луб’янку. Вони зробили коло площею, проїхали через високі ворота, що наче самі відчинилися і позаду — зачинилися.

— Виходьте, — гаркнув, повернувши голову, слідчий. Кинув допитливим поглядом на затриманого. Зазвичай за цими воротами зникала пиха у найзатятіших — воєначальників, дипломатів, які погрожували дзвінками до Литвинова чи до самого Сталіна. Тут вони, врешті, починали розуміти, що ніяких дзвінків уже не буде. Але цей художник поводився напрочуд спокійно.

Слідчий Бібіков показав посвідчення охоронцеві на вході. Той кивнув.

Прізвище Гущенка охоронець старанно записав у великий журнал і лише після цього дозволив пройти.

Вони спустилися крутими сходами під землю на один поверх. Молодик відкрив ключем кабінет без таблички з одним лише номером, кивнув Гущенкові на прикручений до підлоги табурет: сідайте. У кабінеті стояв обшарпаний стіл, два стільці, табурет і металева шафа-сейф. Вікна не було. Під стелею, у простому білому плафоні, яскрава лампочка на сто свічок.

Через те, що кабінет знаходився у підвалі, стіни, здавалося, дихали холодом. На столі — жодного папірця. На стіні червоний плакат: рука з мечем відтинає чиюсь потворну лапу. Напис: «НКВД — неустрашимый страж революции, карающий меч пролетариата!»

Один із сірих молодиків зник, другий сів на стілець позаду Гущенка. У Гущенка за час поїздки руки зовсім заніміли і боліли там, де їх стискало залізо.

— Може, ви, між іншим, скажете, чому мене затримано? — запитав Гущенко.

Слідчий задоволено кивнув. Дістав із ящика столу пачку цигарок «Метро», металеву попільничку, сірники. Дмухнув у цигарку. Запалив, звичним рухом струсив попіл у попільничку. Видихнув дим в обличчя затриманому. Ось уже почалися правильні розмови:

— Учора покінчив життя самогубством працівник Наркомату іноземних справ Берзін, — вичавив він із себе, втупившись поглядом Гущенкові в очі.

Гущенко ковтнув слину. Он воно що! Берзін загинув! Ось чому його сюди притягли. Тоді все більш-менш зрозуміло. Значить, Берзіна не обдурили передчуття. Передчуття швидкого кінця.

— Дасте покази. Ми їх запишемо. Детально розповісте, де і коли ви зустрічалися з громадянином Берзіним. Про що говорили. Він підозрюється у шпигунстві на користь Англії і Франції. Ви, відповідно, теж. Підозрюєтеся у зраді Батьківщини і шпигунстві на користь Франції.

Гущенко замислився.

— Кайданки можна зняти?

Бібіков кивнув напарнику. Той довго копирсався у кишенях. Нарешті дістав крихітний ключик і відімкнув браслети.

Гущенко розтер руки. На зап’ястках лишилися червоні смуги.

— Берзін загинув… Як це трапилося?

— Громадянине Гущенко, тут запитуємо ми! Ви тільки відповідаєте! Мені здається, що ви не розумієте усієї серйозності ситуації.

Бібіков повернувся до сейфа. Заскреготів ключем. Дістав аркуш, чорнильницю, ручку. Загасив недопалок у попільничці.

— Я можу зателефонувати?

У молодика брови злетіли вгору. Це вже було занадто. Він хотів швидко відправити цього художника в камеру і мчати в закриту їдальню НКВС на вулиці Дзержинського, 13. Сьогодні туди мали завезти м’ясо і можна було взяти шматок додому, а тут… Він підвівся, спираючись руками на кришку стола. Нахилився до Гущенка. Гаркнув:

— Що?! Що ти сказав?!

Під його спопеляючим поглядом підслідний мав перетворитися на купку попелу.

Гущенко не встиг відповісти, бо