Дочка Медічі - Софі Періно

Я стою і мовчки розглядаю цю Жийону. Вона опускає очі під моїм поглядом, як зазвичай робила я в присутності матері, і цим жестом викликає моє співчуття. Мене змушували почуватися незручно достатньо часто, аби відбити бажання вчинити так само з цією дівчинкою. Озирнувшись, я помічаю костюм Генріха серед купи одягу на моєму ліжку.

— Жийоно,— кажу я,— будь ласка, ідіть до мого гардеробу і візьміть звідти світло-блакитну сукню у грецькому стилі.

Вона знову присідає в реверансі та виходить, не промовивши ані слова. Поки її немає, я знаходжу моє приладдя для вишивання й починаю відривати оздоблення з костюма Генріха. Низько схилившись над роботою, я здивовано підстрибую, коли переді мною з’являється сукня. Жийона повернулася так тихо, що я не чула її кроків. Коли я здіймаю на неї погляд, вона присідає в реверансі.

— Боже, ви рухаєтесь тихо, наче тінь! Не обов’язково робити реверанс щоразу, як ми бачимось. Це виснажить вас.

— Так, ваша високосте,— вона ледве не повторює реверанс, але вчасно зупиняється.

Дивлячись, як вона стоїть з моєю сукнею в руках, я запитую себе, що робити далі, й усвідомлюю, що так само розгублена. Я думаю про фрейлін матері, які провели з нею найбільше часу. Це не просто жінки, які одягають королеву та допомагають їй вишивати: вона ділиться з ними своїми переживаннями і довіряє їм свої таємниці; вони подруги. Саме те, чого я хочу.

— Скільки вам років? — запитую я.

— У січні минуло дванадцять.

Отже, вона лише виглядає дитиною, а насправді ближча до мого віку, чотирнадцять, ніж будь-хто із фрейлін. Навіть ближча, ніж мої любі подруги, адже Шарлотті сімнадцять, а Генрієтті незабаром виповниться двадцять п’ять.

— Я була молодшою за вас, коли приєдналася до свити фрейлін її величності. Двір може бути приголомшливим. Коли я приїхала, баронеса де Сов допомогла мені стати на ноги. Я допоможу вам, і ми будемо близькими подругами,— я широко усміхаюсь — у відповідь куточки її губ ледь помітно піднімаються.— А тепер допоможіть мені з цими костюмами. Герцог Анжуйський вимагає їх перешити, а я не люблю розчаровувати мого брата.

Генріх не розчарований.

— Чудово! — каже він, обвиваючи руками мій стан і розглядаючи наші відображення у дзеркалі.

— Насправді ми не схожі на близнюків, ви набагато вищі на зріст,— кажу я.

— Я впевнений, що Аполлон був вищим за Артеміду. Чоловіки завжди вищі. Проте ми схожі у важливішому. Ми уособлюємо ідеал досконалості: я — для моєї статі, ви — для вашої. З нами ніхто не зрівняється. Ми перевершили всіх на танцювальному майданчику, у мистецтві вести розмови, зовнішньою красою. Ми могли би змагатися лише між собою,— він пихато розправляє плечі. Мені дуже кортить розсміятися, але я стримуюсь. Гордовитість Генріха — то не жарт.

— Мені приємно, що ви вважаєте мене найчарівнішою жінкою при дворі. Можливо, ви підлещуєтесь до мене, аби я й надалі швидко перешивала ваші костюми. Зрештою, я бачила, що останнім часом ви часто дивилися у бік мадемуазель де Р’є.

Мій брат шаріється.

— Це інша справа,— бурмоче він.— Її обличчя не можна порівнювати з вашим.

Я могла б відповісти, що він дивиться не на її обличчя. Однак це зауваження поставить у незручне становище скоріше мене, а не його. Наскільки я пам’ятаю, Рене завжди фліртувала з Генріхом, інколи більше, інколи менше. Наразі — більше. Значно більше. Я ніколи не відчувала до неї симпатії, а тепер і поготів не відчуваю, коли бачу, як вона сидить на колінах мого брата, а він витріщається на її груди.

Генріх повертається подивитися на себе з іншого ракурсу, й золотий лук, що висить на його плечі, ледве не вдаряє мені в око.

— Обережно! Якщо я осліпну, не зможу зіграти свою роль.

Ми вирушаємо на вечірній бал. Неподалік від нас повільно крокує Жийона.

Генріх двічі озирається назад, поки ми спускаємося сходами.

— Моя маленька тінь дратує вас? — запитую я.

— Мені просто цікаво, чи вміє вона говорити. Мої люди набагато жвавіші.

— Якщо під «жвавими» ви маєте на увазі «п’яні», краще залиште їх собі.

Веселі друзі Генріха — справжні дикуни. Мене цікавить, чи приєднається до його свити герцог Гіз після свого повернення.

Коли ми заходимо до бальної зали, там уже зібралася сила-силенна придворних. Генріху це подобається. За будь-якої нагоди ми запізнюємося, щоб привернути увагу якнайбільшої кількості людей. Побачивши, що ми наближаємось, мати усміхається.

— Любі мої діти,— каже вона, простягаючи до нас руки.

— Можете вгадати, кого ми граємо? — запитує Генріх.— Дам вам підказку. Як видно з наших костюмів, вам дісталася роль Лето.

Як і передбачав мій брат, мати розчулена.

— Я гадав, ви будете музою,— Карл, який сидить поряд з її величністю, очевидно, чув нашу розмову.

— Я знайшла заміну на роль Терпсіхори,— відповідаю я.— Хіба ви можете звинувачувати мене в тому, що я не бажаю, аби мене порівнювали з вашою Ерато?

Король усміхається. Його коханка, Марі Туше, грає роль музи Ерато. Вона стоїть, спираючись на поруччя трону.

— Дякую за комплімент,— мовить вона.— І дякую, що врятували мене від порівняння, з якого я й не сподівалася вийти переможницею.

Відпустивши руку Генріха, я обіймаю жінку, до якої король виявляє прихильність уже майже два роки — відтоді, як уперше звернув на неї увагу в Блуа, коли ми поверталися з королівської ходи.