Дочка Медічі - Софі Періно

— Спати. Так, я маю трохи поспати. Кастелан наполягає.

— Якщо моя допомога не потрібна вашій величності, я молитимусь далі.

— Залишайтеся тут: ви на своєму місці.

Поки триває хвороба Генріха, а я цілими днями сиджу в передпокої, у мене було чимало можливостей спостерігати за режимом лікування. Зазвичай лікар іде з його апартаментів після останнього кровопускання, залишаючи Генріха під наглядом колишньої няньки короля. Вона здорова, але немолода жінка. Я припускаю, що, провівши достатньо годин у тихій опочивальні, вона засинає біля узголів’я. Кастелан виходить, кивнувши головою в той бік, де я стою на колінах. Починається моє чергування.

Час спливає повільно. Моє нетерпіння, що є помилкою, заважає мені всім єством поринути в молитву. Мені сумно, що в таку важливу мить, коли від мого душевного стану багато що залежить, мені не вдається зосередитися. Свічі в кімнаті догоріли. Я вже не можу читати мій часослов. Настала вирішальна мить.

Піднятися з колін — неабияка втіха, адже ноги не слухаються мене. Чи не тому вони тремтять? Намагаючись ступати тихо, я підходжу до дверей опочивальні Генріха. Вони відчинені, і я дякую Богу, що петлі не риплять. Я прослизаю всередину. Все так, як я і передбачала: нянька спить у своєму кріслі.

Генріх лежить тихо, його гарне обличчя спокійне, тіло нерухоме, немов у небіжчика. Наблизившись до нього, я підношу руку до його вуст і відчуваю його подих. Переконавшись, що він живий, я полегшено зітхаю. Мабуть, Генріх реагує на мій рух, адже тривожно перевертається і приглушено стогне; здається, кожен рух завдає йому болю. Нянька ворушиться, але не розплющує очей. Відкинувши ковдри, я забираюсь до нього в ліжко. Я лягаю поряд, пригортаюсь до нього всім тілом і ніжно обвиваю його рукою, сподіваючись, що лихоманка таємничим чином перейде на мене. Здається, від цієї лихоманки мої руки геть холодні, тому що мій брат знову стогне і конвульсивно тремтить.

— Генріху,— шепочу я,— це Марго.

Почувши мій голос, він розслабляється, але потім знову починає безупинно тремтіти. Я тихесенько наспівую, притулившись губами до його потилиці. Мелодія набуває форми. Це колискова. Невже вона така ж давня, як і наше дитинство у Вінсені? Тремтіння припиняється.

Тепло його тіла у моїх обіймах, хоча й викликане лихоманкою, заспокоює мене. Повіки наливаються свинцем. Я силкуюся співати далі. Коли я вже не можу, розумію, що мене зморив сон. Я міцніше пригортаюсь обличчям до потилиці брата і кажу йому, що люблю його і сумуватиму за ним. Моя остання думка — про небеса. Чи там тихо, наче в могилі, чи постійно лунає музика? Мені подобається музика.

— Що тут відбувається? — суворий голос кричить зовсім поряд. Вирвана з тепла, я падаю на щось тверде.

Я померла? Якщо так, я, мабуть, потрапила до чистилища, адже важко уявити, що на небесах можна так забитися.

Поки мене штовхають уперед і я намагаюся підвестися, мої очі розплющуються. Це рука матері. Насправді вона вчепилася в мене обома руками. Її обличчя похмуре й смертельно-бліде. Нянька теж прокинулася, вона стоїть біля ліжка, притиснувши руку до чола Генріха. Але одного наказового жесту матері достатньо, аби вона втекла.

Мати гнівно трясе мене.

— Маргарито, що ви робили в ліжку вашого брата?

Я коливаюся, і вона трясе мене ще дужче. Я вражена її відвертою люттю.

— Я так сильно люблю його,— випалюю я.— Я просила Бога врятувати його й натомість забрати моє життя, якщо потрібна жертва.

У грудях все обривається. Невже я порушила угоду, промовивши це вголос? Якщо так, я зазнала жахливої поразки.

— Дурепа! — мати дає мені ляпаса, вивернувши мою шию і змусивши відступити на крок назад. Сповнена злості, вона з відразою хитає головою.— Невже ви справді вірите, що Господь торгуватиметься з вами?

Вона запитує це так, що мої розчервонілі щоки палають ще яскравіше. Чому, дивуюсь я, мені має бути соромно за мої добрі наміри?

Вона примружує очі. Я не пам’ятаю її такою розгніваною, принаймні, я не пам’ятаю її такою розгніваною на мене.

— Якби на молитви справді відповідали, невже ви гадаєте, що ваш батько був би мертвим? — запитання падає на мою голову, немов блискавка.— Невже ваш брат, король Франциск, лежав би холодним у могилі? Бог не відгукнувся на мої молитви. Чому ж він має прислухатися до ваших?

Я не знаходжу відповіді.

— Віра — це добре, Маргарито,— інтонація, з якою вона це промовляє, суперечить її словам,— але ви вже не маленька дівчинка, тож маєте врівноважити віру розумом і здоровим глуздом. Лише уявіть, якби хтось побачив вас замість мене. Що б вони подумали? Що і з ким вони могли би обговорювати? Принц Астурійський не одружиться з вами...

Отже, вона знає. Єдине, що може змусити мене почуватись ще гірше в цю мить і підсилити мою відразу. Моє приниження абсолютне.

— Невже ви хочете, аби вас вважали непридатною до шлюбу через непристойну поведінку?

Я не розумію. Можливо, мої дії були нерозумними, а моя віра — дитячою (хоча я так не думаю); навіть якби я була геть дурною, навіть божевільною, моя приналежність до королівської родини — достатня підстава для шлюбу. Дон Карлос — переконливий доказ цього. Він божевільний, але може дозволити собі відштовхнути мене і бути певним, що знайде іншу принцесу.

— Невже ви хочете дати привід для чуток, що у дванадцять років ви розпусниця і, що найжахливіше, грішите з власним братом?

Милостивий Боже, як могла мати подумати про таке? Як могла уявити, що моя поведінка, яка пояснюється найчистішою любов’ю і бажанням урятувати брата від страждань, викликана гріховними думками? У якому збоченому, дикому розумі могла народитися думка звинуватити мене в розпусті через те,