Дочка Медічі - Софі Періно

Я мовчу, а мати здіймає руки.

— Розмову закінчено. Я втомилася і не хочу витрачати ані слова на вашу дурість. Повертайтеся до ваших апартаментів. Нікому не розповідайте про те, що сталося. І дозвольте мені бути відвертою: якщо це повториться, ваша подорож дійде кінця, і вас відішлють до Вінсена, де ви приєднаєтеся до вашого брата Франциска.

Мені не дозволено заходити до апартаментів Генріха, доки не оголошують, що він поза небезпекою, не пускають навіть на чергування в передпокої. У день, коли я нарешті отримую дозвіл, Генріх сидить у тій самій позі, що й на початку хвороби, спираючись на безліч подушок. Він простягає до мене обидві руки і, коли я нахиляюся обійняти його, цілує мене спершу в одну, а потім в іншу щоку.

— Можете йти,— каже він няньці Карла. Вона не рушить із місця.— Ви чуєте мене, жінко?

Наказовий тон Генріха мені подобається. Він справді одужує. Це справляє бажаний ефект і на няньку, яка тікає з кімнати.

— Ви не виглядаєте щасливою,— зауважує брат.

— О, я щаслива, що ви поза небезпекою! Я так хвилювалася за вас.

— Не сумніваюсь,— він стискає мою руку.— Ви співали для мене.

Він пам’ятає! Агресивна реакція матері на мою поведінку, яка турбувала мене весь цей час, раптом здається не такою вже й важливою.

— Я співала для вас.

— І тримали мене в обіймах. Потім ви пішли. Я так жадав вашого повернення! Я прохав матір, але вона була невблаганна. Вона гнівається на вас. Чому?

Я не можу сказати, що мати гнівається через те, що я була з ним у ліжку. Тож я пропоную найпростішу відповідь.

— Дон Карлос сказав, що я не влаштовую його як наречена, навіть якщо його батько бажатиме нашого шлюбу. Я підвела матір і підвела його величність.

Генріх стискає мою руку міцніше. Його спотворене люттю обличчя відчутно більше схоже на материнське, ніж у тих випадках, коли виражає інші емоції. Проте ця лють не лякає мене і не завдає мені шкоди: вона тішить мене, адже я знаю, що вона спрямована на тих, хто виявив до мене зневагу.

— До біса принца Астурійського! До біса всіх іспанців! — вигукує він.— Вони образили двох найшляхетніших жінок французького двору.

Я плачу: мене тішить не лише його одужання, я вражена силою його почуттів. Ніхто не любить мене більше за нього.

Обличчя Генріха стає ніжним. Лівою рукою він піднімає мене за підборіддя, пестить його, витирає сльози.

— Навіщо вам турбуватися, отримавши відмову від чоловіка, чия голова геть дірява після трепанації? Ви — моя принцеса, а не його, і, якою б важливою не була корона Іспанії, я не відпущу вас так далеко. Навіть заради задоволення матері.

Любов сильних світу цього швидкоплинна або небезпечна...

енріх уривається до кімнати.

— Герцог Альба дістався Іспанських Нідерландів! — заявляє він.

Усі присутні фрейліни одночасно висловлюють задоволення. Звісно, я теж радію: мене тішить, що іспанці не вторглися на французькі території. До того ж, я сподіваюся, що принца дона Карлоса ударить грець. Я чула, він хотів керувати військом короля Іспанії, і йому справді це обіцяли, але, зрештою, призначення отримав Альба разом із посадою губернатора. Минуло більше двох років відтоді, як я бачилася з принцом Астурійським, але я не забула його зневагу.

Я замислююсь, і Генріх легенько штовхає мене. Він прагне моєї уваги, і він її матиме, адже гідний цього значно більше за іспанського принца. Він осередок мого світу.

— Її величність молиться, дякуючи Богу на колінах,— він так ретельно зображує серйозність, що я здогадуюсь: ось-ось почую дещо приємне.— Після чого (він робить паузу задля більшого ефекту) вона накаже стріляти глиняними кульками,— його усмішку вже не можливо приховати.— Ви знаєте, що це означає.

Авжеж, знаю.

— Полювання! Ми їдемо на полювання! — співуче промовляючи ці слова, я пританцьовую і, зрештою, оповиваю руками шию Генріха. Фрейліни сміються і плескають у долоні.

Підхопивши мене, мій брат кружляє мене.

— Щонайменше на місяць! Я вимагатиму вепра на день народження,— здійнявши руку, аби обірвати заперечення, що крутиться в мене на язиці, він додає: — І я вимагатиму, аби вам дозволили супроводжувати нас на полюванні.

— Її величність ніколи не дозволить.

М’язи на спині Генріха напружуються у відповідь на цей виклик.

— Дозволить. І погодиться поїхати з нами. Невже ви відмовите мені в тому, що моє серце бажає на день народження?

— Я ніколи і ні в чому не можу вам відмовити.

— Мати теж, і вам це відомо. До того ж, ми вирушаємо до Монсо. Цей палац завжди її розчулює, адже нагадує про батька. Не далі, як сьогодні вранці, вона відзначила, наскільки схожим я став на нього.

Я думаю про єдиний портрет, на якому бачила батька молодим,— той, де Клуе зобразив його верхи на білому коні. Генріх успадкував батьківський ніс і