Таємничий острів - Жюль Верн

Сайрес Сміт, не втримавшись, усміхнувся, і таким чином схвалив морякову пропозицію. Потім подякував товаришам і додав, що розраховує на їхню активну підтримку та на поміч Наба.

– Гаразд! У дорогу! До Комина! – вигукнув Пенкроф.

– Хвилинку, друзі, – зупинив їх інженер. – Як на мене, то треба було б дати наймення й острову, і кожному мису, і косі, й річкам, які тут бачимо.

– Чудово! – підтримав журналіст. – У майбутньому це полегшить справу, коли доведеться вести мову про якусь місцевість на острові.

– Слушно, – згодився моряк. – Найзручніше, коли можеш сказати, куди і звідки йдеш. До того ж тоді здаватиметься, що живеш у пристойному місці.

– Наприклад, у Комині, – сказав Герберт.

– Саме так, – відповів Пенкроф. – Дуже підходяща назва і якось сама собою спала мені на думку. То як, залишимо за нашою першою стоянкою назву «Комин», пане Сміте?

– А чому б і ні, Пенкрофе, коли ви так її вже охрестили.

– Домовилися. Що ж до решти, то це також не важко, – повів далі моряк, захопившись грою. – Чи не взяти нам такі назви, як у книжці про Робінзона, яку не раз почитував мені Герберт? Чим не назви: «бухта Провидіння», «коса Кашалотів», «мис Несправджених Надій»!..

– А ще краще назвати затоки й миси іменами Сміта, Спілета, Наба!.. – додав Герберт.

– Моїм іменем! – вигукнув Наб, вищиривши в усмішці білосніжні зуби.

– А чого ж? – кинув Пенкроф. – Бухта Наба. Чудово звучатиме. Або мис Гедеона…

– А як на мене, то краще давати ті назви, що траплялися на рідній землі, – відповів журналіст, – аби вони нагадували нам про Америку.

– Атож, – погодився Сайрес Сміт, – для головних пунктів, бухт, заток так і треба зробити. І я охоче на це пристаю. Он ту велику бухту на сході можна було б назвати бухтою Єдності, а ту, що на півдні, – бухтою Вашингтона; гору, на якій стоїмо, – горою Франкліна, а озеро, що відкривається нашим очам, – озером Гранта. Краще й не придумаєш, друзі мої. Ці назви нам нагадуватимуть батьківщину і видатних, шанованих там громадян. Що ж до річок, заток, мисів і скель, які видно з цієї гори, то краще їм давати назви, в яких відбивалися б їхні контури чи інші особливості. Тоді їх легше буде пам’ятати, і ми матимемо з цього практичну користь. Обриси острова такі незвичайні, що нам не важко придумати для них образні назви. А річки, яких ми ще не бачили, але, можливо, побачимо в лісі, досліджуючи його, затоки й бухточки, які згодом виявимо, ми називатимемо в міру того, як будемо їх знаходити. Що ви, друзі, на це скажете?

Інженерові супутники одностайно схвалили його пропозицію. Острів лежав перед ними, як розгорнена карта, і залишалося тільки дати назви кожному мису, кожній затоці, пагорбу й долині. Гедеон Спілет записував назви, і незабаром було остаточно встановлено всю географічну номенклатуру острова.

Передусім записали такі назви, запропоновані інженером: бухта Єдності, бухта Вашингтона, гора Франкліна.

– Тепер, – сказав журналіст, – он той півострів, що простягся на південний захід, я пропоную назвати Звивистим, бо він і справді нагадує вигнутий хвіст змії.

– Домовилися, – відповів, інженер.

– А зараз, – озвався Герберт, – подивіться на протилежний бік острова, на он ту затоку, що так нагадує роззявлену пащу акули. Назвемо її Акулячою затокою.

– Добре придумав! – вигукнув Пенкроф. – А щоб доповнити образ, назвімо обидва миси, які захищають бухту, мисами Щелепи.

– Але ж їх два, – зауважив журналіст.

– То й що? – не знітився Пенкроф. – Один назвемо Північною щелепою, а другий – Південною щелепою.

– І це записали, – відповів Гедеон Спілет.

– Треба ще дати назву он тому гострому мису на південному сході острова, – мовив Пенкроф.

– Тобто на самому краю бухти Єдності? – перепитав Герберт.

– Мис Кіготь, – тієї ж миті вигукнув Наб, котрому також кортіло бути хрещеним батьком хоч частки їхніх теперішніх володінь.

І справді Наб придумав чудову назву – той мис надзвичайно скидався на потужний кіготь якогось фантастичного звіра, якого нагадував острів своїми незвичайними обрисами.

Пенкроф був у захопленні від цього веселого заняття, що давало такий простір для гри уяви, і незабаром з’явилися нові назви.

Річку, біля якої їх скинула куля аеростата і яка давала новим поселенцям питну воду, назвали річкою Вдячності – на знак щирої вдячності Провидінню.

Острівцю, на який вперше ступила їхня нога після повітряної катастрофи, дали назву острів Порятунку.

Плоскогір’я, що вінчало високу гранітну стіну над Комином і давало змогу охопити зором усю широку бухту, назвали плоскогір’ям Широкий Обрій.

І, нарешті, масив непрохідних лісових хащів, що вкривали півострів Звивистий, назвали лісами Далекого Заходу.

Усім доступним погляду пунктам і розвіданій частині острова було дано назви і вирішено, що їхній список поповнюватимуть у міру того, як з’являтимуться нові відкриття.

Місцезнаходження острова щодо різних сторін світу інженер визначив приблизно, за сонцем, і виявилося, що бухта Єдності й плоскогір’я Широкий Обрій лежать на сході. Але Сайрес Сміт мав намір наступного дня замітити точний час сходу і заходу сонця, його місцезнаходження в небі на середині шляху від сходу до заходу і точно визначити, де північний бік острова, бо в Південній півкулі в момент свого перебування в зеніті (тобто ополудні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на відміну від того, що ми спостерігаємо в Північній півкулі.

Отож цю справу було завершено, і новоявленим остров’янам лишалося тільки спуститися з гори Франкліна і повернутися до свого Комина, як раптом Пенкроф вигукнув:

– Ну й телепні ж ми!

– Чому? – запитав Гедеон Спілет, закривши записника і підвівшися, щоб іти.

– А наш острів? Його ж то ми забули назвати!

Герберт уже розтулив було рота, аби запропонувати назвати острів на честь Сайреса Сміта, що, безумовно, бурхливо підтримали б усі супутники, коли інженер просто сказав:

– Назвімо його, друзі, іменем великого громадянина, котрий бореться зараз за єдність американської республіки! Хай він називається острів Лінкольна!

У відповідь на інженерові слова з трьох чоловічих грудей вихопилось могутнє «Cлава!»

Того вечора нові поселенці, полягавши спати, довго ще згадували далеку вітчизну, жахливу війну, через яку лилася кров на рідній землі; вони й на хвилину не сумнівалися в перемозі над Півднем, у тому, що справедлива справа Північних Штатів, завдяки таким людям, як Грант і Лінкольн, неодмінно візьме гору.

Усе це відбувалося 30 березня 1865 року, і вони ще нічого не знали про те, що через шістнадцять днів у Вашингтоні станеться страшний злочин: у великодню п’ятницю Авраам Лінкольн упаде, скошений кулею якогось фанатика.