Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

На той час, коли увійшла Емі, Джо вже могла взяти участь у сімейних радощах, може, не так щиро й сердечно, як зазвичай, але без нарікання на щасливу долю Емі. Сама ж юна леді зустріла новину дуже радісно, ходила по будинку урочиста й щаслива і в той же вечір почала збирати свої фарби й упаковувати олівці, залишивши турботи про такі дрібниці, як одяг, гроші й паспорт, тим членам родини, які були менше, ніж вона, занурені у мрії про мистецтво.

– Для мене, дівчатка, це не просто приємна поїздка, – сказала вона виразно, зішкрібаючи суху фарбу зі своєї кращої палітри. – Вона вирішить питання про моє майбутнє. Якщо в мене є геній, він проявиться в Римі, а я зроблю все, щоб довести це.

– А раптом його немає? – запитала Джо, не піднімаючи почервонілих очей від нових комірців, які старанно шила для Емі.

– Тоді я повернуся додому й зароблятиму на життя уроками малювання, – із філософським спокоєм завважила претендентка на славу. Але при думці про таку перспективу обличчя її скривилося від огиди, й вона продовжила відчищати палітру із виглядом людини, готової вжити найрішучіших дії, перш ніж відмовитися від своєї мрії.

– Ні, це не для тебе. Ти терпіти не можеш важку й нудну роботу. Ти вийдеш заміж за якогось багатого чоловіка й ніжитимешся в розкоші до кінця своїх днів, – сказала Джо.

– Твої передбачення іноді збуваються, але я не вірю, що збудеться це останнє, хоч мені й хотілося б цього. Якщо я не зможу сама стати художницею, мені було б приємно мати можливість допомогти іншим, – сказала Емі з усмішкою, що мов промовляла: роль жінки-патронеси здається їй більш придатною, ніж роль скромної вчительки малювання.

– Гм! – сказала Джо, зітхнувши. – Якщо ти цього хочеш, так і буде. Твої бажання завжди виконуються, мої – ніколи.

– Ти хотіла б поїхати в Європу? – запитала Емі, задумливо погладжуючи себе по носі ножем, яким відчищала фарбу.

– Ще й як!

– Що ж, через рік-два я пошлю за тобою, і ми ще пошукаємо сліди Стародавнього Риму на Форумі й здійснимо всі ті плани, які будували стільки разів.

– Дякую. Я нагадаю тобі про твою обіцянку, коли прийде твій щасливий день, якщо він коли-небудь прийде, – відповіла Джо, приймаючи цю невизначену, але великодушну пропозицію сестри з усією можливою вдячністю.

Часу на збори залишалося небагато, і в будинку до самого від’їзду Емі панувало хвилювання. Джо трималася дуже добре, поки коляска не зникла вдалині, а тоді кинулася в свою схованку на горищі й плакала там до знемоги.

Емі також трималася мужньо до відплиття пароплава, але в той момент, коли збиралися прибрати трап, вона раптом усвідомила, що скоро цілий океан розкинеться між нею і найближчими їй людьми, і, схопивши за руку Лорі, останнього з проводжаючих, що затримався біля трапа, сказала, схлипнувши:

– Подбай про них, і якщо що-небудь трапиться…

– Добре, люба, я подбаю, а якщо що-небудь трапиться, я приїду, щоб утішити тебе, – шепнув Лорі, припускаючи, що йому й справді доведеться виконати цю обіцянку.

Так Емі вирушила відкривати Старий Світ, який завжди постає новим і красивим перед юними очима, а її батько і друг стежили за нею з берега, гаряче сподіваючись, що лише добрий жереб випаде цій дівчинці, яка радісно махала їм рукою, поки з берега не стало видно нічого, крім сліпучого блиску літнього сонця на поверхні океану.

Розділ восьмий

Наш іноземний кореспондент

Лондон

Любі мої,

я сиджу біля вікна в готелі «Бат», розташованому на Пікаділлі. Це зовсім не фешенебельний готель, але дядько жив тут багато років тому і не хоче зупинятися в іншому. Проте ми все одно не збираємося затримуватися в Лондоні надовго, тож це не має значення. Не можу передати вам, яка це чудова подорож! І ніколи не зможу, тому просто надішлю вам фрагменти з моєї записної книжки: від самого мого від’їзду я не робила нічого іншого, крім ескізів і записів.

Я послала вам записку з Галіфакса. Тоді, на самому початку, я відчувала себе досить кепсько, але потім все пішло просто чудово – морська хвороба турбувала мене зрідка, я весь день проводила на палубі й бачила безліч приємних людей навколо. Всі були дуже добрі до мене, особливо офіцери. Не смійся, Джо, джентльмени дуже потрібні на борту, щоб підтримати даму або що-небудь подати. А оскільки їм абсолютно нічого робити, ми лише допоможемо їм, змусивши бути корисними, а інакше постійним курінням вони себе просто спопелять.

Тітка і Фло погано почувалися під час подорожі і коли я не могла нічим їм допомогти, то йшла на палубу. Які прогулянки по палубі, Боже, які заходи сонця, яке чудове повітря, які хвилі! Це збуджує майже так само, як стрибки на швидкому коні.

Якби Бет теж поїхала, гадаю, їй це було б дуже корисно. А Джо залазила б на клівер чи грот-марс, або як там ця висока штука називається, заводила б дружбу з механіками, кричала в капітанський рупор – і була б у повному захваті.

В океані все було чудово, але я тішилася, коли побачила берег Ірландії – такий зелений, залитий сонцем, з розкиданими тут і там коричневими халупками, з руїнами, що виднілися подекуди на пагорбах, із багатими маєтками в долинах, де в парках влаштовані оленячі заповідники. Було зовсім рано, але я не пошкодувала, що встала о такій порі та побачила все це. У затоці було повно рибальських човнів, а берег здавався напрочуд мальовничим, і над головою розкинулося рожеве небо – я ніколи цього не забуду.

У Квінстауні ми розлучилися з одним із наших нових знайомих – паном Ленноксом, і, коли я сказала щось про озера Кілларні, він зітхнув і проспівав, дивлячись на мене:

О, чи чули ви про Кейт Карні,

Чий будинок біля Кілларні?

Її очі так фатальні, мов у сні,

Уникайте рокової Кейт Карні.

Здається, тут зовсім немає сенсу, чи не так?

У Ліверпулі ми зупинилися всього на кілька годин. Це брудне, галасливе місто, і я була рада виїхати звідти. Дядько насамперед помчав у крамницю і купив пару лайкових рукавичок, якісь огидні грубі черевики, парасольку, а також поголився в цирульні, залишивши лише бакенбарди. Він лестив собі, що виглядає як справжній британець, але, коли зупинився, щоб почистити свої нові черевики, маленький чистильник, побачивши, що біля нього зупинився